Ми прожили із чоловіком у шлюбі двадцять сім років. Всього пережили, і все в нас
було: і любов, і лайка вщент, як у всіх, мабуть. І ось в один, не дуже прекрасний ранок,
я сиділа на дивані, пила чай і дивилася, як завжди, якусь мелодраму.
Федько підійшов, сів і заявив:
– Катерино, нам треба поговорити?
– Катерино? О, як офіційно.
– Та не йорничай, будь ласка, дозволь мені сказати. Я йду до іншої жінки.
Я пирснула від сміху, мало не розливши чай. Федір остовпів, щелепа від подиву
відвисла, очі заскляніли.
– Ой, я не можу, у тебе що, ходілка ще працює? – продовжувала знущатися я.
– А то я вже щось не пам’ятаю.
– Гаразд, піду твої речі зберу.
Федір так і залишився на дивані, наче скам’янів. Звісно, моя реакція була
ненормальною, що вибило його зі звичного стану. Струснувши головою, він
стрепенувся.
– Ось так? І навіть не спитаєш, куди, навіщо, і чому, після стількох років життя?
– Ех, Федю, Федю, ти гадаєш, я не знала, чи що? Та я тебе, як облупленого знаю, чай,
скоро тридцятник разом живемо.
Давно я вже здогадалася, що ти завів бабу. Я навіть думала, а чи не укласти парі з
ким, скільки ти протримаєшся. Молодець, довго тримався, я думала, скоріше
зірвешся.
Я пішла в комірчину і витягла дві валізи.
– Допомогти чи сам упораєшся?
– Сам.
– Ну добре, бо серіал пропущу. Ти якщо що не знайдеш, питай.
Я поводилася так, ніби збирала чоловіка не до іншої жінки, а у відрядження. Його це
просто заморозило, він навіть не знав, що робити. “Ого, матриця дала збій”, –
подумала я.
– Допомогти, що завис?
– А? Ні, просто гадаю, що брати.
– Ну-ну, думай, соколику, що тобі там у новому гнізді знадобиться.
– До речі, ти машину забиратимеш?
– Звичайно.
– Гаразд, ось і поділили, тоді моя квартира, я на диктофон записала твою згоду для
суду.
– Але це нерівноцінний розділ, — обурився чоловік.
– Ну, так не я ж іду, а ти, хто залишається, того й квартира, а в тебе тепер інша є, якщо
не виженуть.
– Ось ключі від машини, від квартири давай. І давай, швидше уже, Федю.
Федір, чортихнувшись, виклав ключі від квартири. Сяк-так зібравши речі, він пішов.
Раптом стало порожньо, тихо, і до болю прикро. І тут мене прорвало. Я плакала
ридма, увесь час повторюючи: “Чому, за що він так зі мною!»
Звичайно, вік вже почав позначатися, інтимного життя поменшало, ось, мабуть, і
захотілося йому нових емоцій, та вражень. Бог йому суддя!
Не минуло й місяця, Федько мені зателефонував.
– Катерино, у мене пігулки закінчуються, ну ті, що ти мені через інтернет купувала,
можеш ще купити, а я тобі гроші на картку переведу.
– Та немає проблем, звичайно, куплю, але востаннє, скину посилання твоїй зазнобі,
нехай сама купує. Чоловік з інтернетом не дружив, і тому все купувала я сама, а тут
довелося звернутися.
– На розлучення, коли подаватимемо? – поцікавилася я.
Але відповіді не почула, Федя або навмисне слухавку поклав, або просто не почув
запитання. Ну і гаразд, треба буде — сам зателефонує.
Як я жила весь цей час? Переживала, звісно, непересічна подія. Звикла, але
порожнеча якась відчувалася спочатку, ніби чогось не вистачає. Плакала і
переживала. Але потім почала звикати, трохи відлягло.
Ну, а що тепер робити. Нового мужика категорично заводити не хотіла. Навіщо він
мені тут потрібен, щоб прати, та годувати? Ні, краще одна.
Для себе треба пожити на старості років, відпочити від турбот, та клопоту. Діти
виросли, живуть самостійно, онуків, поки що, не принесли. Так, що живи, та
насолоджуйся спокоєм
Але не тут то було. Не встигла я для себе пожити, як Федя заявився за таблетками.
Але те, що я побачила, шокувало мене.
Федя більше був схожий на безхатька, ніж на щасливого молодого. Весь якийсь
скуйовджений, замизканий, сорочка не прасована, м’ята, сам неголений.
На щасливчика зовсім він не був схожий, шкода його стало. У мене якраз вечеря
була готова, ну я і запропонувала йому повечеряти.
– Федь, у мене вечеря свіжа, борщ, картопля з котлеткою, сальце, будеш?
– Звичайно, — пожвавішав він.
– Сідай.
Федько їв так, ніби його рік не годували, все з’їв і ще попросив борщу. Він їв, а я,
підперши підборіддя, тихо дивилася на нього.
Федір наївся, подякував, підвівся, та вийшов до передпокою. Потім раптом
обернувся та, як заплаче, прямо ридма, не стримуючи себе, і не соромлячись.
– Катюша, рідна, пробач мені, будь ласка, пусти мене назад, я так більше не можу. Не
люблю я її, чужа вона, не моя, не така, як ти. Я спати не можу, їсти не можу, жити не
можу, мені там дуже погано.
Я зробив величезну помилку, зрадив тебе, і, напевно, немає мені вибачення, але,
якщо зможеш, вибач. Інакше… інакше я просто не зможу далі жити…
Я підійшла, обійняла свого чоловіка, притиснула, погладила його по голові, він так і
обм’якнув весь, пригорнувся, як цуценя бездомне.
І раптом мені так шкода його стало, все ж таки рідний він мені став за стільки років,
як частина душі моєї. Я також заплакала.
Так ми й стояли, обійнявши один одного, і плакали. Дві нещасні душі, які Бог поєднав,
і не дає розлучитися.
Після цього Федір дуже змінився. Весь почав світитися, постійно надає мені увагу,
дарує квіти, подарунки, цілує.
Як друга молодість у нас почалася. І я йому все пробачила, забула, і навіть не згадую.
Ось так буває у житті.
Просто не треба нікого тримати, якщо судилося, то будемо разом. Чи підтримуєте ви
мене, чи, можливо засуджуєте?