– Катю, ти хоч би заміж вийшла, чи що. Як же я тебе залишу одну на білому світі? Та й Марійці батько потрібний, – казала мама своїй доньці Катерині.
Мами не стало, навіть шістдесяти не виповнилося, недуга виявилася сильнішою.
Катерина з дев’ятирічною донькою залишилися самі. У цей час і з’явився у житті Катерини чоловік.
Павло був веселим, симпатичним та добрим. Красиво залицявся до Катерини, подружився з Марійкою. Катерина не вірила своєму щастю. Ось тільки не міг Павло знайти роботу в їхньому невеликому місті, запропонував Катерині переїхати до його рідного міста.
Місто це було обласним центром, роботи там повно, та й квартира в нього там є. Правда, в іпотеці. Але якщо Катерина продасть свою квартиру, то цього буде достатньо, щоб розплатитися з боргами, гроші ще залишаться на весілля.
– Ах, яке ж ми з тобою весілля зробимо! Всі друзі заздритимуть, – мріяв Павло.
– Може, не треба весілля? Не молоді вже, обом далеко за тридцять, – невпевнено казала Катерина. – А гроші знадобляться ще.
– Гроші – це ніщо! – сміявся Павло. – Заробимо ще.
Катерині подобалася легкість Павла. Якось у нього все легко та просто. Усі проблеми його вирішувалися на раз-два. Катерина погодилася продати свою чотирикімнатну квартиру та переїхати до обласного міста.
– Дочці там буде краще. Більше можливостей для розвитку та навчання, – думала Катя.
Квартира одразу не продавалася, а знижувати ціну не хотілося. Тому вирішили поки що переїхати, а продаж квартири доручити ріелторам.
Роботу на новому місці справді знайшли дуже швидко. Все налагодилося потихеньку, поступово. Ось тільки Марійці не подобалося на новому місці – ні друзів, ні знайомих. Павло часто й довго затримувався на роботі. Катерина з Марійкою вечорами знайомились із містом.
За кілька місяців зателефонував ріелтор, сказав, що знайшовся покупець квартири. Катерина зібралася їхати з Марійкою до рідного міста.
– Навіщо ти її з собою будеш брати? Це зайві витрати. Нехай вдома сидить, за тиждень нічого не станеться, – умовляв Павло. – Я ж вдома.
І Катерина погодилася.
Але замість тижня довелося затриматися на три. Щось не так було із документами. Поки розбиралися, поки збирали нові довідки, час минав.
Катерина кілька разів дзвонила дочці. Та відповідала, що все добре.
Не хотіла Марійка маму засмучувати, от і казала, що все добре.
Дядько Павло приходив додому «веселим», починав сваритися: «Чому вдома їсти нічого нема? Що, тяжко посмажити картоплі? Чому підлога не помита? Нічого тебе мама не навчила».
І Марійці доводилося серед ночі прибирати квартиру, а сам Павло лягав спати.
Якось серед ночі Марійка прокинулася від галасу, пішла подивитися, що сталося. Побачила на кухні дядька Павла та чужу жінку. Марійка швидко побігла до своєї кімнати.
Дядько Павло довго вигукував по всій квартирі:
– Тільки мамі нічого не кажи!
Наступного дня приїхала Катерина, Марія до її приїзду не виходила із кімнати. А потім все розповіла мамі.
– Розумієш, – говорив тихим голосом Павло, – ти так довго не приїжджала, а я не можу без жінок. Розумієш? Я не винен. Ти приїхала, тепер усе буде гаразд. Віддамо борги та заживемо сім’єю.
Катерина мовчала, вона відчувала, що якщо вона зараз заперечуватиме щось, то невідомо чим це закінчиться.
Павло вирішив, що поступлива Катерина знову йому повірила, і пішов у своїх справах.
З такою швидкістю Катерина ще жодного разу не збирала речі. Вже за півгодини вони мчали на таксі до готелю.
А потім Катерина купила квартиру в цьому місті, і стали жити вдвох із донькою щасливо.