Олена Петрівна приїхала жити до сина, сказавши невістці, що змушена була розпочати в квартирі капітальний ремонт.
— Будинок старий, Марійко, — скаржилася свекруха, втягуючи в квартиру дві свої великі валізи. — І раптом усе відразу зламалося. Уявляєш? І електрика. І сантехніка. А ще сусіди залили. Довелося розпочати ремонт. І цей ремонт затягнеться надовго. Я поживу деякий час із вами? Ти ж не проти?
— Не проти, Олено Петрівно, — відповіла Марійка. – Я розумію. Живіть скільки треба.
— От і добре, — сказала свекруха, радіючи з того, що все йде так, як вони з Іваном задумали. — А я тобі з онуком допоможу.
Насправді ж жодного ремонту Олена Петрівна не робила. Вона здала свою квартиру. Здала дорого. А до сина приїхала на його прохання. Щоб невістку перевиховати. Три дні тому Іван приїхав до мами, щоб поскаржитися на дружину.
— Мамо, Марійка до мене прискіпується, — розповідав Іван. — Цього не можна. Того не можна. Мені вже нічого не можна. Вимагає, щоб я одразу після роботи повертався додому, а не вештався, не зрозумій де і невідомо з ким.
— Яке неподобство, — сплеснула руками мати Івана. — Невже ж так і сказала?
– В тому то й справа. А я і не вештаюся, не зрозумій де і невідомо з ким. Це мої друзі. Ми просто цікаво проводимо час. У добре відомих місцях. Ми розмовляємо, обмінюємось інформацією. Ми спілкуємося. Так, ми гульбанимо. Але хіба це заборонено?
– Ні звичайно.
— Ну скажи, мамо, що тут такого? І мій батько, коли був живий, так само поводився. Хіба ні? Підтвердь.
– Підтверджую.
— І я не пам’ятаю, мамо, щоб тебе це дуже дивувало.
– Звичайна справа. Нічого дивного.
– Ось! А Марійка дивується.
— А чого вона хоче від тебе? Ти ж чоловік! Чоловіки такі!
— Вона хоче, мамо, щоб я допомагав їй у господарстві.
— По господарству допомагав? — ахнула Олена Петрівна. – Ти? Недолугішого нічого не могла вигадати?
— Хоче, щоб я ходив по магазинах, виносив сміття і квартиру пилососив.
— Зовсім баба здуріла. А чим вона це мотивує?
– А нічим. Каже, що їй важко. Тому що у нас тепер маленька дитина, а вона також працює.
— Дурниця яка. Важко їй. Нікому не важко, а їй важко. Тим більше, що працює вона вдома.
— Вона стала іншою, мамо. Раніше вона такою не була. Невже це народження дитини так на неї вплинуло?
— Твоя дружина завжди такою була. І дитина тут ні до чого. Ти просто не помічав. Пам’ятаєш, коли ти сказав, що збираєшся з нею одружитися, я тебе відмовляла?
— Пам’ятаю, — сумно відповів Іван.
— І що ти тоді мені відповів? Марійка — хороша і добра. Кохає тебе. Так? Тепер ти, сподіваюся, бачиш, яка вона хороша? І як тебе кохає?
— Тепер, звичайно, я бачу, мамо, що ти мала рацію. І тому хочу, щоби ти приїхала до нас жити. Ненадовго. На пів року. У крайньому випадку рік. А ти б її за цей час перевиховала.
– А що? – відповіла Олена Петрівна. – Хороша ідея. Приїду під приводом, що хочу допомогти їй із онуком. Правильно?
— Мені до лампочки, мамо, під яким приводом ти в нас оселишся. Головне, щоб Марійка перестала мене викривати своїми немислимими вимогами. Щоб не заважала мені бути щасливою. Розумієш?
— Все розумію, синку. За рік я її точно перевиховаю. Не впізнаєш. Вона стане точно, як я. Все тобі дозволятиме. Пилинки з тебе буде здувати, синку.
— Господи, мамо, якби ти тільки знала, як хочеться просто по-людськи жити. Без жодних цих наказів та іншого.
— Не хвилюйся, синку. Все буде якнайкраще. Перевиховаємо Марійку. Через три дні приїду до вас. І не на пів року, а на рік. А свою квартиру на цей час я здам.
— Нашу квартиру, мамо! — строго нагадав Іван. – Нашу! Не забувай, що половина квартири, де ти живеш, мені належить. Отже, і доходи від здачі ми ділитимемо порівну.
— Звичайно, порівну, синочку. Невже ти думав, що мама забуде про тебе? Все до копієчки отримаєш.
— Тільки ти цей, мамо, дорожче здай нашу квартиру. І не здумай мене обдурити. Адже я дізнаюся, за скільки ти її здала.
— Не обдурю, синку. Ти, головне, не попереджай дружину, що я приїду.
– Боже збав. І не подумаю.
— Інакше наше вигідне ділоьце може зірватися, не розпочавшись.
— Розумію, мамо.
— Нехай це буде сюрприз для неї.
– Правильно. Марійка любить сюрпризи.
— Ти о котрій ідеш на роботу?
– О сьомій ранку.
– Зробимо так. Ти о сьомій ранку виходиш із квартири, а я входжу. Вже з валізами. Поки вона там розбиратиметься, що до чого, ти вже підеш. А я скажу, що у квартирі у мене біда, і мені нема де жити.
— Ти геній, мамо. Як добре, що я тебе маю. Мало того, що дружину перевиховаю, то ще й грошей зароблю!
І через три дні рано-вранці, як і було заплановано, Олена Петрівна увійшла до квартири Марійки з двома величезними валізами.
Пройшов тиждень. І всі ці дні свекруха навчала Марійку, якою має бути хороша дружина. Марійка терпіла. А Іван увесь цей тиждень повертався додому пізно ввечері з гулянок веселий. Марія на той час уже спала, а Іван проходив на кухню і розмовляв із мамою.
Ось і цього разу, він повернувся додому біля другої ночі і одразу пройшов на кухню. Знаючи, що там на нього чекає мама.
— Все гаразд, синочку? — спитала Олена Петрівна. – Як погуляв?
— Добре погуляв, мамо. А у вас як тут? Все в порядку? Марійка перевиховується?
— Все гаразд, синку. За рік не впізнаєш свою дружину.
— Дякую тобі, мамо. Лише тиждень минув, а я вже почуваюся, як у раю. Уявляю, що буде за рік.
— Будеш вечеряти? Я тобі тут приготувала.
На кухню зайшла Марійка. Іван у цей час їв суп.
— Вечеряєте? – запитала Марійка.
— Та ось, — радісно посміхаючись, відповів Іван. — Зголоднів щось.
— Розумію, — сказала Марійка і подивилася на свекруху.
— Могла б і сама чоловіка зустріти й погодувати, — строго сказала Олена Петрівна.
— Могла б, — байдуже відповіла Марійка.
— Нічого, — заступився за дружину Іван. – Все нормально, Марійко. Я не серджуся.
— І даремно не сердишся, синку. Дружину у строгості тримати треба. Інакше вона в тебе розбалується. Ось навіщо ти зараз сюди прийшла? Кликали тебе?
— Олено Петрівно, ваші валізи зібрані, — спокійно сказала Марійка.
– Що?! – не зрозуміла свекруха.
— Хочу, щоб ви пішли з мого дому, — тихо сказала Марійка.
– Хочеш чого? — перепитала свекруха.
— Щоб вашого духу не було в моєму домі. Ось що я хочу.
— Маріє, як ти розмовляєш з моєю мамою?
– З тобою пізніше, – відповіла Марійка, не дивлячись на чоловіка. — Я чекаю, Олено Петрівно.
Олена Петрівна мовчки встала, вийшла з кухні в коридор і одразу побачила свої валізи.
– Я чекаю, – сказала Марійка.
— Ніч надворі, — сказала свекруха.
— Таксі працює цілодобово.
— Мама нікуди не поїде, — рішуче заявив Іван, згадавши, що квартиру мамину здано в оренду. — Інакше, і я теж піду разом із нею.
Марія глянула на чоловіка.
— А твої речі, Іванку, теж зібрані, — сказала вона і винесла в коридор ще дві валізи…
…Місяць Олена Петрівна й Іван жили на дачі. Чекали, коли квартиранти звільнять квартиру.
А коли ті виїхали, з’ясувалося, що ось тепер квартира після них і справді потребує капітального ремонту…