Ще років у шість Іринка дізналася, що вона «негарна».
Тоді вона нічого не розуміла в красі, мається на увазі зовнішній. Вона вважала найкрасивішою тіткою Полю, прибиральницю в дитбудинку, де жила Іринка.
Коли дівчата хвалилися своїми «скарбами» і сперечалися в кого красивіша та чи інша, в їх розумінні коштовність, ну там шпилька з різнокольоровими скельцями, або обгортки від цукерок або намисто, то Іринка категорично заявляла:
-Фу, намисто, обгортки, у мене є тітка Поля і вона найкрасивіша за все ваше барахло! Ось ви причепили шпильку, сховали обгортки в коробку і все, а моя тітка Поля, вона добра! Вона мене завжди обіймає, посміхається мені, пригощає різними смаколиками… От вона й найкрасивіша, бо найдобріша!
-Ніяка вона не твоя, – обурювалися дівчата. – Вона чужа і ти їй чужа, у неї є свої діти, а ти Іро, така ж з дитбудинку, як і ми.
Іринка нікому і ніколи не давала себе образити.
Ніяким цяцькам, які дівчата зберігали в коробках з-під цукерок або з-під чаю, Іринка не заздрила. Їй тільки хотілося такий же червоний бант, як у Тані й Ірка його таємно взяла в неї.
Пробралася вночі до коробочки Тані, а вранці цей бант красувався на рідкому волоссі Іринки.
Таня не могла відібрати бант. Вона не вміла захиститися, тому просто сиділа і плакала.
Іринці стало шкода Таню і вона повернула бант, але коли у Тані з’явилися нові батьки, які захотіли її забрати до себе, то щаслива дівчинка сама подарувала Іринці цю капронову стрічку, яку називають бантом.
Іринка вважала цей бант чарівним і була певна, що саме він допоміг Тані знайти батьків.
В надії, що бант неодмінно допоможе у пошуку батьків і самій Іринці, вона вплітала його у волосся щодня.
Своєю мрією про добрих батьків, вона ділилася з тіткою Поліною і розповіла їй про чарівний бант, який допоміг Тані, а тепер обов’язково допоможе і їй.
Тітка Поля нічого не говорила. Вона обнімала Іринку, цілувала її в маківку, а Іринка обнімала її за ноги і тітка Поля гладила Іринку по голові. Вони стояли так хвилин п’ять, а потім тітка Поля йшла мити підлогу.
Той самий день, коли Іринка дізналася, що вона некрасива, але тітка Поля все одно захотіла стати її мамою, вона ніколи не забуде.
Іринка побігла, за тіткою Поліною, хотіла з нею привітатись і обійняти, але тітка Поліна зайшла в кабінет завідувачки.
Дівчинка вирішила почекати. Двері в кабінет були не щільно зачинені й Іринка почула розмову. Що сказала тітка Поліна, Іринка не почула, зате вона почула, як завідувачка голосно говорила і навіть кричала:
-Ні, ні, Поліна Яківна! Це просто юридично неможливо. Ви це розумієте не гірше за мене. Який раз я вам це говорю? Не можна, – сказала Олена Іванівна. – Як вам ще пояснювати?
Іринці не сподобалося, що Олена Іванівна кричить і вона приклалася вухом до щілини прочинених дверей.
Потім Іринка почула голос тітки Поліни:
-Якби ви знали Олено Іванівно, як вона чекає на батьків…
-Я не можу нав’язувати дітей, ви ж знаєте, батьки їх самі вибирають, а вибирають красивих, здорових, та й то частенько повертають їх назад. А Іра, самі бачите, негарна і в неї, можна сказати, немає шансів.
Іринка застигла. Вона зрозуміла, що кажуть про неї.
Значить вона негарна, хоча щосили намагається бути красивою, завжди посміхається, щоб нові батьки не думали, що вона нудна, адже веселих усі люблять.
Он клоуни веселі і їх люблять, їм всі раді, а потім у неї такий гарний червоний бант…
Іринка стояла біля дверей і плакала, отже, у неї не буде нових батьків. Олена Іванівна сказала, вона некрасива, а некрасивих не вибирають…
-Але Іра здорова і вона розумна, тямуща дівчинка, якби ви допомогли, я б її взяла до себе, – наполягала тітка Поліна.
-Ви знову за своє. Не знаю, що мені з вами робити, – суворо сказала Олена Іванівна.
Потім з хвилину помовчала і додала:
-Давайте так, я постараюся, а поки ви можете Іру частіше брати до себе додому. Я спробую возз’єднати вас з Ірою, якщо вийде, але я нічого не можу обіцяти.
-Спасибі, Олено Іванівно. Іра це моя дитина, я це відчуваю всією душею. Я не хочу щоб її хтось забрав. Вона моя донечка…
Іринка не витримала, відкрила двері й забігла до кабінету Олени Іванівни.
-Мамо, мамо! – кричала Іринка. – Я так і знала, що ти моя мама, – плакала Іринка. – Ти мене ще не впізнала, а я перша тебе впізнала і вибрала, – плакала вона. – Червоний бант допоміг. Не думай мамо, це я тільки сьогодні трохи поплачу, а так я не плакатиму. Завжди посміхатимуся і тобі зі мною буде весело…
Іринка боялася, що через те, що вона розплакалася, тітка Поліна передумає бути її мамою.
Поліна Яківна підхопила Іринку на руки, притиснула її до себе і сказала:
-Нічого, Ірочко, а ти поплач, якщо тобі хочеться. Я тебе люблю навіть так, я й сама плачу, ось бачиш, – і тітка Поліна витерла свої та Ірчині сльози.
Олена Іванівна теж змахнула непрохану сльозу. За стільки років роботи в дитячому будинку вона всякого надивилася, але її серце не зачерствіло і, як і раніше, відгукувалося і на радість і на смуток цих знедолених дітей…
Олена Іванівна допомогла Поліні отримати кімнату в гуртожитку та оформити опіку над Ірою.
Тепер в Іринки була мама і був свій будинок і була трирічна сестричка Ліда. Ох як же Іринка полюбила Ліду, яка хвостиком ходила за нею і кликала її «Ілинка», засинала тільки з Ірою і в усьому для неї Іра була прикладом.
А Іра пишалася цим, адже вона тепер старша сестра…
Надовго Іринка забула, що вона негарна, бо її любили і сестричка Ліда, і мама і сусіди по комуналці. Тут її називали Ірою, Ірочкою, а бабуся Оля із сусідньої кімнати – онучкою.
У школі Іра вчилася на відмінно і була з усіма дружна, бо почувала себе настільки щасливою, що нема чого їй було сваритися з іншими.
Найкращою її подругою була Катя, вона ж була і найкрасивішою дівчинкою у класі.
Навчалася Катя не дуже, але Іра завжди намагалася допомогти в навчанні своєї подруги. Катя сміялася і казала:
-Іра, мені це навчання не потрібне, я збираюся працювати або на телебаченні, або в модельному бізнесі, мені аби школу закінчити. Не вдасться пролізти у шоу-бізнес, вийду заміж за багатого.
Ось тоді, у сьомому класі, коли хлопчики почали звертати увагу на дівчаток, Іра зрозуміла, що вона справді негарна.
Вона витягнулася в зрості її очі широко посаджені один від одного і не карі і не зелені, а щось середнє між цими кольорами, ніс якийсь дитячий і рот великий, рідке, хвилясте волосся і вуха стирчать.
Порівняно з Катею вона була дійсно негарна. Майже всі хлопці були закохані у Катю.
Ось тут у Іри і сколихнулася заздрість. Вона звичайно боролася з нею і не показувала, що це її особливо хвилює, але мамі плакалася:
-Мамо, ну чому я така вродилася?
-Ніяка ти не негарна, – заспокоювала її Поліна. – Це у тебе такий вік. Пам’ятаєш, як те каченя перетворилося на лебедя? Мине час, Ірочко і ти станеш лебідкою.
-Я ж пам’ятаю, як Олена Іванівна сказала, що я негарна. З того часу я стала ще некрасивішою…
Іра змирившись зі своєю «некрасивістю», ще більше поринула в навчання і йшла на золоту медаль.
Катя наприкінці одинадцятого класу відправила свої фотографії до модельної агенції та чекала відповіді.
Відповідь довго не приходила, але потім надійшла якась дивна відповідь з проханням надіслати фото дівчини, яка була разом із Катею на одній із фотографій.
То була Ірина…
Катя здивувалася – навіщо цій агенції знадобилося фото Іри, але все ж таки розповіла подрузі про відповідь агентства.
-Дивно, – сказала Іра. – Навіщо це? Може, якась помилка?
-Можливо, – підтримала подругу Катя. – Але цікаво. Так що Іра, давай надішлемо, подивимося, що яку вони дадуть відповідь.
І раптом агентство надіслало запрошення Ірі на кастинг!
Усі не вірили, як таке можливо. Ну яка Іра модель, вона і сама це розуміла і не уявляла себе серед цих красивих дівчат, які прийдуть на кастинг. Там же всі сміятимуться!
Щоби підтримати доньку, Поліна поїхала з нею.
Після роботи стилістів із зовнішністю Іри, вона не впізнавала себе у дзеркалі. То була вона і не вона водночас.
Іра раптом побачила, що вона гарна, але не тією красою ляльки Барбі, а якоюсь незвичайною…
Вона не могла зрозуміти, як з її зовнішності можна було зробити такий витвір мистецтва.
З нею довго працювали фотографи, а на фото вона взагалі не впізнавала себе.
Одноманітних красунь зі штучними формами було відсіяно. Іра не увійшла до їхнього числа. Іра увійшла до числа прийнятих!
Ось так, неждано-негадано, завдяки випадковості і своїй неабиякій зовнішності, некрасива Іринка стала іконою стилю в одній із відомих компаній косметики.
Її фото замиготіли в каталогах дорогої косметики та у глянцевих журналах. Ірина стала знаменитою та багатою…
Тепер, її мама Поліна і сестра Ліда, завдяки Ірі живуть не в гуртожитку, а в чудовому заміському будинку і люблять вони не супермодель глянсових журналів, а просто Іру… А Іра дуже рада, що може допомагати своїм рідним людям.
Іра вийшла заміж, народила трьох дітей, двох усиновила і ніколи не забувала, що вона з дитбудинку.
Ірина стала спонсором дитбудинку, у якому знайшла свою маму Поліну…