Коли вона встигла перетворитися на таку незрозумілу істоту? Ну сказав же — ні. Знову почалося.
Я стояв на світлофорі й дивився на дружину, яка відвернулась убік. Злість кипіла в мені, образливі слова вже просилися з язика, ну що за…
Дружина ображено сопіла, як паровоз.
«Ну давай, давай, ще поплач», — незадоволено подумав я. Під’їхали до дому. Сидить у машині — о господи, треба ж двері відчинити. Точно…
Дивлюсь — сама лізе. Ну от, що за людина. Зі злістю відчинив двері, смикнув ручку — мало не впала, незграбна.
Провів до квартири, заніс пакети, поставив біля порогу.
Почекав, поки вона дотягнеться до кімнати.
Сказав, що прийду пізно.
Розвернувся й вийшов.
Поїхав кататись містом — треба відволіктись, треба відпочити.
Подзвонив Андрієві з роботи, той покликав у гості — тестував нову гру, запропонував зробити це разом. Приїхав…
Якось слово за словом — розговорились, я й виклав усе: що пристрасть зникла, побут задушив, дружина пиляє, просто їсть мізки чайною ложкою. Розповів про Наталку з третього відділу, яка то плечем зачепить, то ще щось…
З Наталкою легко — поговорити, посміятись, ніби забуваєш про все…
Надія
Я спитала його, чому ми не їдемо у відпустку в червні — а він психанув, почав кричати, гупати по керму.
Став раптом такий злий.
Я відвернулась, дивлюсь у вікно — сльози так і течуть.
Що я зробила не так? Я ж просто запитала. Останнім часом він став якийсь нервовий, дратівливий.
Катя припустила: може, є у нього хтось?
Каже, в її Вадика таке було — з’явилась одна на роботі.
Почала знаки уваги подавати, молоденька — той і поплив, хвіст як павич розпустив…
На Катю, каже, ледь не кидався з кулаками. Вона йому слово, а він їй десять.
Став модно вдягатись, словечка якісь молодіжні з’явились.
Крінж там всякий, лол…
Катя каже — соромно було страшенно, коли до сина друзі прийшли, всі такі пристойні хлопці, нормально вдягнені. Ну не всім же з фіолетовим волоссям ходити.
А тут Вадик — зі своїми хихоньками, крінжами та лолами — якусь нісенітницю ніс. Синові теж сором.
Зрештою Катя взяла й гепнула його гарненько, а потім ще й «валіза – вокзал – прощавай» влаштувала.
Подзвонила свекрусі й сказала, що повертає їй сина на «додаткове виховання», бо в того підлітковий період почався, а в неї своїх троє — їй ще за чужим дитям наглядати?
Свекруха з гумором — відповіла, щоб Катя везла його в дитбудинок: мовляв, не потрібен їм такий… А якщо там не візьмуть — то в жовтий дім.
Потім синові подзвонила — таких моральних прочуханів задала, що, каже, вся дурня з Вадика вийшла. Очі просвітліли, став нормальним…
Каті легше…
А з моїм таке не прокотить… Він інший. І нікого в нього, я відчуваю, поки що немає.
Микола
Я сидів у Андрія, а сам думав про Надю. Ну що з нею сталося? Чому вона стала така… нецікава, прісна?
Вічно в якихось турботах. Легкість зникла з наших стосунків. З цією відпусткою причепилась…
Згадався сміх Наталки, як вона сміялася з моїх жартів сьогодні в кафе після роботи…
А потім подзвонила Надя — попросила забрати її з роботи, ще й заїхати в магазин за продуктами. Зіпсувала весь настрій, весь настрій, увесь настрій, весь фльор.
Наталка так дивилась на мене, коли я сказав, що мушу йти.
Ну Надя… Хто її просив пертись на роботу з травмованою ногою? Вивихнула, опухла. Сиди вдома. Але ж ні — без неї там не впораються.
Рука сама потягнулась до телефону — кручу, думаю: набрати Наталці?
Набрав… а тут Андрій.
— Ти чого такий?
— Та так…
— Наталці дзвониш?
Я швидко скинув. Чомусь стало ніяково.
— Я, мабуть, піду, Андрію…
— У мене теж була така Наталка. Тільки Лєна.
Через неї й сім’ю зруйнував. Доньку тільки на вихідних бачу. Дружина заміж вийшла, наче щаслива…
Я теж був щасливий, Коля, тільки недовго… Розумієш, або не те прийняв за щастя, або… А коли зрозумів — було вже пізно.
От живу сам, граю в ігри.
Прощення просив у дружини, знаєш скільки?
Вона пробачила, дружина… Так і сказала — пробачила. Але… розумієш, сказала, що жити зі зрадником більше не зможе.
Може й пафосно звучить. Просто поставив себе на її місце, спитав себе: а ти б зміг?
Ти б пробачив?
Я ж мужик, — відповідаю собі. — Це ж інше…
А потім подумав: дурень ти, а не мужик…
Отак, брате, Миколо…
Подумай, перш ніж дзвонити.
Я попрощався з Андрієм і пішов…
Задзвонив телефон. Надя, подумав я, але ні — це була Наталка.
— Алёёё, ти телефонував?
— Я? Та ні, Наталко, може випадково…
— А може, ти завернеш до мене? Абсолютно випадково, через магазин, я ж люблю червоне напівсухе…
І щось мені так неприємно стало, так бридко… самому від себе.
Я скинув дзвінок.
Вона знову дзвонила і знову, я скидав, сидів у машині й скидав дзвінки.
Вона записала голосове — звинувачувала мене в боягузтві, казала, що я поводжусь, як дитина.
Я нічого не відповів. Просто видалив її номер і додав до блокування.
Пакети так і стояли на підлозі, нерозібрані. Надя сиділа без світла, за столом, дивилася у вікно.
Я сів навпроти неї — вона не ворухнулась.
— Надююю… — покликав я.
Дружина повернула заплакане, опухле від сліз обличчя.
Серце стислося.
— Надю… нам треба поговорити… Нам справді треба поговорити.
— Так, я слухаю, — тихо сказала вона.
Я почав щось говорити — безладно, десь виправдовувався, десь шкодував, десь дорікав…
Вона все вислухала.
— Я поїду до мами, поживу в неї. Взяла лікарняний. А ти подумай, Коля, подумай і виріши, що тобі потрібно в цьому житті.
Я не ставлю тебе перед вибором, просто хочу, щоб ти зробив так, як буде краще для тебе, — сказала дружина і тихо вийшла.
Я залишився наодинці зі своїми думками, з якимось дивним станом.
Дружину я не розлюбив — це точно.
Тоді що зі мною відбувається? Може, я хворий?
Я просидів усю ніч у роздумах…
Надія
Я довго думала… Його не було три години.
Що з ним? Що з нами? Так страшно зламати те, що будувалося роками… Так боляче.
Мабуть, смішно чути це від сорокап’ятирічної тітки, але… Мабуть, він мене розлюбив. Втомився. Я йому більше не потрібна.
Я вже доросла, у нього, мабуть, друга молодість. Навряд чи я захотіла б народити ще одну дитину, думаю я, якщо нашому синові двадцять три, а доньці — вісімнадцять…
А він ще може одружитись, стати батьком. І дружина в нього буде молода, красива, з пружним тілом. Буде викладати фото в соцмережі, пити смузі…
А він — із такою, із благородною сивиною, з білозубою усмішкою, з бежевим светром на плечах… буде тримати пухкого рум’яненького пупса… свого нового сина.
Щаслива сім’я.
Я згадала, як кричав наш син, коли в нього були коліки і різалися зубки… Чому в тих «нових» мам такий квітучий вигляд, такі спокійні, усміхнені немовлята? Такі щасливі й розуміючі чоловіки?
Я згадала, скільки разів мені доводилось лежати з донькою в лікарні…
Мабуть, його нова дитина не буде такою — буде, як з рекламної листівки.
В рік декламуватиме вірші, в три — знатиме п’ять мов, а до школи піде з дипломом про закінчення крутого університету…
Чому це так несправедливо?
Чому він може все прожити заново, а я — ні?
Звісно, я розплакалася. Нога нила. Мені було шкода себе, шкода молодості, що пішла, шкода втратити все…
«Що я зробила не так?» — крутилося в голові.
А потім я зрозуміла.
Та все так.
Просто…
Просто в усього є свій термін. От і в наших стосунків теж виявився термін. У когось вони безстрокові, а от у мене…
Я розридалась ще дужче. Сльози жалю лилися потоком.
Гримнула двері.
Він прийшов.
Сказав, що треба поговорити.
Говорив багато — і ні про що. Не звинувачував мене, ні… Але щось говорив і говорив…
Я сказала, що поїду до мами.
І поїхала.
Мамі сказала, що… ми травимо тарганів. Коля поїхав до друга, я — до них. Діти живуть в іншому місті, вони студенти…
— Яких ще тарганів, Надю? — здивувалась мама.
— Великих, мамо, дуже великих.
— Ти що, плакала?
— Кажу ж тобі — травила тарганів. Реакція така… видно, алергія.
— Мати, та відчепися ти від дівчини, ходи, доця, вечеряти будемо…
Я сіла за стіл.
Мама принесла таблетку від алергії.
Ох, ця мама…
— Мамо, не треба… Тату, є настоянка?
— Там вино… — почала мама.
— Є, доцю, — сказав батько, глянувши на маму. — Є…
Ми мовчки пили з батьком. Мама метушилась поруч, підкладала закуски, намагалась умовити, що вже досить… І взагалі… які ще таргани…
Я більше не хотіла плакати.
Я слухала тата, його історії про армію, про побратимів. Він попросив маму принести армійський альбом, і я в тисячний раз переглядала фото і захоплювалася татовими спогадами.
Потім тато приніс гітару, і ми з ним тихенько співали на кухні та пили. А потім мені захотілося спати.
Мене відпустила нервова напруга. Лягаючи в ліжко, я чула, як мама тихо запитувала тата на кухні, чи я чогось не розповіла…
Що відповів тато — не почула.
Я прокинулась рано — багаторічна звичка…
Тихенько встала, почула якісь голоси на кухні.
— Коля, та що там у вас — цілий звіринець, чи що? Ти їж млинці, ось сметанка. Їж. Надія про тарганів казала, ти про якихось клопів…
На кухні сидів мій чоловік, жував мамині млинці.
— Привіт, Надюха. Я витруїв останніх…
— Тарганів?
— І клопів також.
— Добре подивився?
— Ще і як. Я навіть усе провітрив… І, Надю… я продукти з пакетів у холодильник поскладав.
— Добре, — я заплющила очі…
Микола і Надія
— Давай ніколи більше не будемо труїти — ні клопів, ні тарганів… Га, Надю?
— Давай, Колю… Тільки знаєш… щоб їх не труїти, їх не треба заводити…
— Згоден… Треба стежити за цим, правда?
— Правда…
Микола
Як уявив, що вона пішла назавжди і її більше не буде… Уявив на місці моєї дружини — іншу жінку. Інші руки, очі, голос, запах.
Я зовсім не романтик, буваю грубим… Але тут мене так скрутило, що аж зубами в руку впився… Ледве дочекався ранку й поїхав до тещі з тестем.
— Клопів труїли… Надя ще спить?
— Спи-и-ить… — відповіла теща і дивно на мене глянула. — Млинців будеш? Я вже тісто завела.
— Звісно, буду…
Надія
Усе минуло. Ми трохи перетряслись, зробили певні висновки… Так, уже не буде так, як було, але й поганого більше не буде.
Термін нашим стосункам не скінчився — просто вони перейшли в іншу фазу. Почався інший етап нашого життєвого шляху.