У селі завжди було тяжко заробити хоч якусь копійку і селяни почали їздити працювати за кордон. І Галина вирішила не пасти задніх, лишила господарство і дитину на чоловіка, а сама подалась на заробітки. Зі своїм Павлом вони жили не мало не багато — двадцять років. Спершу жили в ладах, Галина народила дочку. Павло не сперечався з дружиною, виховував дитину, завжди з нетерпінням чекав, коли жінка повернеться. Часом було й таке, що Галина по кілька місяців додому не приїжджала. А як приїде, то побуде вдома якийсь тиждень і знову їде на заробітки. Іншого виходу не було, тому так і жили на відстані.
Поки дружина заробляла гроші за кордоном, Павло займався господарством. Він був добрим господарем і з раннього ранку до пізнього вечора порався біля городини та численної худоби. Ще й ремонти вдома зробив. Усю тяжку сільську роботу взяв на себе, аби у них вдома не гірше було, як у людей. Ніколи зайвої копійки із зароблених Галиною грошей не витратив, все відкладав, економив. Може й тому, що зовсім не шкодував себе, у свої майже сорок п’ять років Павло виглядав старшим, згорбленим, худим і змарнілим. Але Павло на це не зважав, адже його Галина любить його не за вроду.
Ощадливий Павло вкладав гроші для будівництва нової хати, яку сам Павло і збудував. Пізніше, як дочка Олеся підросла, треба було її добре вивчити, а для навчання в університеті і життя в обласному центрі теж треба були гроші. Минулі кілька років Павло відкладав кошти на весілля дочки. Назбирав уже значну суму, оскільки його Олеся ще зі школи зустрічалась з хлопцем з сусідньої вулиці Юрою. Було зрозуміло, що вже скоро буде весілля. Невдовзі так і сталося, прийшла якось Олеся додому і сказала:
— Тату, почекаємо як повернуться мама, і буде мій Юра йти до мене у свати.
Павло з Галиною не сперечалися. Як дружина повернулась, то Юра прислав старостів. А вже через тиждень Павло і Галина говорили зі сватами про усі деталі організації свята. Весілля запланували святкувати після Різдва. Вирішили зробити величезне торжество, по сто людей від кожної сторони, покликати усіх родичів, бо в селі так прийнято, та й образити нікого не хотілось.
Галина подумала і вирішила, що для такої справи варто було б поїхати ще хоча б на місяць, аби ще трохи заробити. Павло, як завжди було, допоміг дружині зібратися, провів до автобуса і поцілував у щоку. Але ось наступного дня Павло відкрив шухляду з документами і зрозумів, що коштів, які він з дружиною заощаджував для дочки, немає. Чоловік був спантеличений, вже всі полиці перевірив, але не міг второпати куди щезли гроші. Те, що така велика сума зникла, стало для Павла абсолютним потрясінням. Він ніяк не міг у це повірити. Адже хто міг вкрасти гроші, якщо чужі люди до них додому зовсім не ходять. Та й дочка весь час була у місті.
Шокований Павло відразу взявся за телефон, аби розказати жінці про зникнення грошей. Але скільки б не дзвонив, Галина не брала слухавку. Наступного дня Павло вирішив подзвонити тим людям, які працювали разом з його дружиною. Врешті вдалось додзвонитися до однієї жінки, але та його вкрай приголомшила — виявляється, що Галина не працює з нею вже більше року. Невже дружина йому весь час брехала? Куди ж тоді вона їздить? Павло вхопився за голову, яку заповнювали запитання без відповідей.
Однак вже скоро прийшли відповіді. Галина сама перетелефонувала чоловікові через кілька днів і зізналася, що гроші з шухляди забрала вона. У неї вже давно є інший, молодший, чоловік, з яким вони дуже добре живуть. Вона просила зрозуміти її та пробачити. Так само Галина подзвонила і дочці — теж молила про прощення, пояснювала, що так склалася її доля. Вона запропонувала перенести весілля на рік, а там вона щось вигадає.
Павло ледве-ледве від цього відійшов. Дочка як могла підтримувала батька, хоча й сама була дуже ображена. Вони з Юрою побралися без великого святкування, просто розписалися. Галина навіть на розпис не приїхала. У неї тепер були інші пріоритети — у свої сорок років вона облаштовувала своє нове сімейне життя.