Галя почула шум біля хвіртки. Вийшла подивитись, що там таке. Зраділа, думала діти у гості приїхали. Але не тут було.
Разом з дітьми до хати зайшли чужі люди. Не роззуваючись, прямо у взутті, бруду нанесли. Галя тільки, що помила підлогу. Як так можна?
Вона тихо сіла на стілець. Вона не розуміла, що відбувається.
Усі вийшли. У вікно побачила, як дочка взяла гроші. У сум’ятті вона вискочила надвір.
-Значить так, мамо. Будинок ми твій продали. Завтра заселятимуться нові мешканці. У тебе 30 хвилин на збори! Мені ніколи. Відвеземо тебе до села, до молодшої. Там тобі буде добре. Будинок у них великий, знайдуть місце. Та й Люся доглядить за тобою. Медик, як неяк. Збирайся! Завдаток я взяла, а решту завтра. Гроші Люсі віддам. Тобі вони ні до чого вже.
Галина так і сіла на ганок. У голові все змішалось, думки плуталися.
– Та як же так? Як ви могли? – Галі хотілося плакати, так ніколи, лише півгодини дали.
Жила собі спокійно, нікого не чіпала. Як сніг на голову.
– Що я вам зробила? Виставили рідну матір надвір, – думала жінка.
– Тут і Василь мій похований. Тітка його, мама. Хто за могилами доглядатиме…, – схлипуючи, примовляла Галя.
Дочка не слухала, що там мама бубонить. Змітаючи все на шляху, пакувала речі зі швидкістю світла. Час піджимає, не до сентиментів зараз.
Накинула старе пальто, взула чоботи і вийшла надвір. Подумки прощаючись із будинком. Кожна дошка тут рідна. Самі будували.
– Мамо, а собаку то куди?
– Так ви ж за мене все вирішили, ось і думайте куди, – крізь зуби процідила Галина.
– Вітя, відведи до сусідів. Може візьмуть? Шкода ж.
Заплатили трохи сусідам, ті взяли собачку.
Галя не плакала. Але всередині все кипіло від зради. Дбайливо накинула гачок на хвіртці. В останній раз.
Віктор посадив матір на заднє сидіння, гучно зачинив двері на новенькій дев’ятці. Завів машину та поїхав.
Люся тільки рота відкрила від несподіваних гостей. Їй вони нічого не сказали, не попередили.
– От Люся, мама. У вас тепер жити буде. Знайдете місце? – Вивантажуючи речі, дбайливо запитала Ганна.
Люся мало не поперхнулася від турботи. Але згідно закивала.
Мама стояла мовчки. Вона не вірила, що це справді відбувається.
Галя обернулася, речі на землі, а старших дітей і слід остив. Виїхала, отже.
Люся обійняла маму. Підставила руку і повела до хати.
– Ну підемо, кімнату облаштуємо. Та чаю поп’ємо.
Аня жодної копійки не залишила, наче забула.
…
Жили добре. Галя тиха, слова поганого не скаже. Все допомагала чим могла. Де приготує, де нагодує господарство. І соломки підстелить, води принесе, зерна кине, трави нарве. Підлогу сама у себе мила.
Звикла до праці, руки спокою не дають. Час 6-ти ще немає, а ліжко вже заправлена в неї. Все чисто довкола. Встане тихенько, кашлянути боїться. Так і сидить у кімнатці, ні чаю ковтнути, ні в туалет сходити. Боїться розбудити. Донька та онука ще сплять.
Чоловік не злюбив тещу. Не було її, та й незрощуміло навіщо приперлася. Чекали її тут. Як гляне очима, Галя й не виходить із спальні. Закриється та сидить одна. Без потреб та бажань людських.
Що скажуть, те робить. Одна втіха в неї. Увечері вийде до двору, чи на лавку сяде, прогулятися сходить. Кішки всі за нею, як дресировані біжать. І лащаться, мурчать, та на ручки просяться.
А Галя часом і шматочка м’яса не зїсть, все кішкам своїм залишить.
…
Пролетіло 3 роки. Дочки старшої Ганни не стало. У самому розквіті життя.
Галя ледве пережила це. Погано так було. Не дивлячись на образи. Дочка рідна.
Виростила її, пелюшки міняла. Хіба вона бачила дитинство. Усе молодших підтягувала, доглядала, уроки перевіряла, по господарству допомагала. Уперед матері пішла.
Досі жива Галина Миколаївна. Мабуть, за двох їй життя дали.
Розповідь ґрунтується на реальних подіях.