Лариса Ніцой
– Ето нє моя Украина!
Польща. Школа. Українські діти-біженці з учителями граються в гру. Кожного дня вони віртуально літають до різних міст. Після «екскурсії» до Києва їм треба було написати слово Київ.
– Што ето за буква с двумя точкамі? – питає українська десятирічна дитинка з України, дитина-біженець.
– Це літера «ї», в українській мові. І слово «Київ» українською, – пояснює український вчитель українській дитині.
– Ето не моя Украина!
Давня народна мудрість гласить: «Вустами дитини глаголить істина». Так, ця дитина права. Це не їхня Україна. Не їхні герої. Не їхня історія. Не їхня культура. Не їхні книжки. Не їхній світогляд.
Зараз вони воюють поруч з нами, бо на них так само напали. За що воюють? За Украину? Чи за Україну? За Украину – це шлях в нікуди. Це знову «адін народ, адна страна». Іншого шляху, ніж Україна, в нас немає. Але тепер питання, а ким виховують в Україні зараз, у цю мить, ким виховують батьки і вчителі дітей? Украинцами чи українцями? І що роблять всі інші, поки в їхній присутності виховують укрАінцев?
———–
Виявила в україномовних останнім часом нову вавку. Їм конче треба прийти до мене в допис і сказати, що я пишу неправду. Історія зі звільненням у Львові завуча з посади завуча – це правда. Незадоволення поляками московською мовою наших біженців – це правда. І ця історія угорі – це правда.