Мамо! Я їду в Америку! На цілий рік! Ура! Ти, рада за мене? – захоплено кричала в трубку Ірина. Олександра вся посвітліла від радості:
– Звичайно рада… донечко! Я просто щаслива за тебе!
Джерело
– Приїду, розповім! Поки, – і відключилася.
Олександра почала готуватись до вечері, вирішила спекти пиріг, раз така подія. Замісила тісто, приготувала начинку. Ірина любить пироги. Вона собі рідко може дозволити. Постійно контролює вагу. На роботі з цим строго. Трохи зайвого набрав, усувають і дають термін, щоб зігнати зайвий жирок.
Ірина танцює в ансамблі сучасного танцю. Закінчила хореографічне училище. Професійна танцівниця. Здавалося все попереду… сцена, слава. Але сталося непередбачене. Ірина зaвагiтніла, так би мовити … «залeтіла» від відомого хореографа-постановника. Розгорілася любов. Заманив її всякими обіцянками. Малював яскраві картини її майбутнього, від яких Ірина танула і бачила себе, мало не на сцені Великого театру. Та тільки швидкоплинна виявилася любов-то.
Батько дівчинки випарувався, поїхав в столицю, і ні слуху, ні духу. Залишилася Ірина одна з дитиною. Рік відсиділа в декрeті, потім робота підвернулася. Вдалий колектив. Завжди в роз’їздах і на гастролях. Турботу про доньку Марину поклала на маму.
Олександра з запалом почала опікуватися внучкою, як же у дочки робота з’явилася, та й кар’єру треба будувати, не вічно ж буде танцювати. І про заміжжя пора подумати. Так думала Олександра, виймаючи запашний пиріг. Вона дбайливо закутала його рушником, щоб не охолов. Ірина ось-ось має приїхати.
Стукнули вхідні двері. Олександра поспішила назустріч. У передпокої стояла дочка. Мати одразу відчула недобре. Обличчя дочки було похмуре, зле. Вона з досадою кинула сумку в куток, туфлі розкидала по сторонам і швидким кроком пройшла в кімнату. Олександра поспішила до неї.
– Пішли вечеряти. Я пиріг ось-ось вийняла.
– Іди сама їж, – грубо відповіла Ірина, втупившись у вікно.
– Щось трапилося, донечко? – говори, що не мовчи. Спробуємо виправити до твого від’їзду до Америки.
– Саме так, я не їду! – заплакала дочка.
– А чому? Яка причина? – дивувалася мати.
– Он вона – ця причина! – похитала головою, вказуючи на сплячу Марину.
– До чого тут вона? – знову здивовано запитала Олександра.
– Через неї не беруть мене в цю поїздку. За умовами замовника у танцюристів ансамблю не повинні бути неповнолітні діти.
Це пов’язано зі страховкою, там … в Америці. А у мене як бачиш, «причеп».
– Ой, дочко говориш таке про Марину. Який вона тобі «причеп», дитя адже.
– Саме так «причеп» і саме дитя! Через Марину пролетіла з відрядженням за кордон. Я так мріяла… Тепер ось залишайся тут, як прив’язана. О-о, як я це все ненавиджу-у! – завила в голос Ірина і пішла в спальню.
Олександра сиділа як скам’яніла. Вона співчувала дочці, шкодувала. Але нічим допомогти не могла. Зі спальні чулося несамовите ридання Ірини.
Несподівано задзвонив мобільник доньки. Та взяла трубку і стала розмовляти з кимось приглушеним голосом. Потім почувся радісний вигук і, в кімнату влетіла дочка. Вона була схвильована.
– Мама, зараз тільки подзвонила подруга, вона переговорила з керівником щодо мене. Сказала, що він не проти. Через місяць подадуть заявку на оформлення закордонних паспортів і віз. І за цей час я повинна вирішити питання з дитиною. Щоб в документах у мене не було запису, що я мати неповнолітньої. Розумієш?
– Не зовсім дочко. Як це зробити, щоб ти не була мамою Мариночки? Хочеш приховати дані про неї?
– Вихід є. Я пишу відмовну на Марину, ти оформляєшся, як її опікунка. Право маєш, ти бабуся. Житлоплоща дозволяє, і ще не на пенсії. Твого заробітку вистачить на її прожитковий мінімум, я з Америки буду допомагати. Напишу відмовну, мене позбавляють батьківських прав і ву-аля. Вільна жінка, без дітей, ніяких причин мені відмовляти і я … в Америці!
– Ой, доню, хіба можна так? Це ж, скільки треба часу, і через суд пройти.
– Е-е, мама, зараз все вирішується по «блату». Подруга сказала, допоможе і з відмовою, судом і оформленням опікунства. Потрібна твоя згода. Ну як ти?
– Ой, доню, щось страшно мені. Взяти і відмовитися від дочки ?! Не шкода її?
– Мама, це нормальна практика. Через рік, повертаюся з Америки, пишу покаяння, попрошу повернути дочку, ти даєш свою згоду на зняття опікунства і я… знову поважна матуся. От і все. Всього один рік, мамо!
Ну, виручи! Зате повернуся звідти з купою доларів, потім і з кар’єрою легше буде, в столиці можна влаштуватися, а як же, … людина закордоном побувала, великий плюс. Ну?
Олександра сиділа, думала. Напевно Ірина і права? Молода, красива, чого їй себе ховати. Може дійсно так вчинити?
– Гаразд, погоджуся, тільки на рік. Все-таки подумай, дитя кидаєш. А якщо щось трапиться з Мариною, собі не прощу, і тобі ворогом стану.
– Дякую, мамо! Я знала, що можу на тебе покластися, що не підведеш.
Йдемо є твій пиріг. Я голодна до жaху. А потім документи будемо дивитися.
Мати і дочка сіли за вечерю. Ірина весь вечір була весела, багато жартувала, видно було, рада тому, що все так вдало вирішилося.
Ірина погодувала Марину, та була рада бачити маму і поклала її спати, сама прилягла. Завтра нелегкий день. Олександра ж лежала в темній кімнаті і ніяк не могла заснути. Думала: – ні, це неправильно! Не можна доньці кидати дитину. Як? Заради якоїсь Америки відмовлятися від рідного дитя? Неукладалося це в голові матері. Минула ніч, сну ні в одному оці. Все переживала. Ірина ж навпаки була свіжа і усміхнена. Пішла приспівуючи з документами.
Подруга Ірини дійсно допомогла з цим нелегким процесом. На диво швидко пройшли всі інстанції. Папери літали з контори в контору з легкістю вітерця. Місяць не пройшов і, Олександра отримала рішення оргaнів опіки, що вона є повноправною опікункою своєї внучки Марини.
Ірина ж довідку, що від такого числа рішенням суду вона втратила всі батьківські права на дитину. Оформили закордонного паспорта, отримали візи і вилетіли в Америку. Залишилася Олександра з малолітньою онукою. Пройшов майже рік, як Ірина полетіла в Америку. Подзвонює зрідка, питала, як справи, цікавилася здоров’ям дочки.
А ось здоров’я Марини, якраз було не вельми. Після від’їзду матері вона стала частіше застуджуватися, хворіти. Олександра кілька разів лежала з нею в лікарні. Лікування теж було не дешевим. Майже всі гроші йшли на дорогі ліки.
Коли Ірина їй дзвонила, Олександра просила прислати трохи коштів на лікування доньки. Ірина енергійно запевняла, ось-ось вишле, а грошей немає, як немає. Олександра замучилась, адже дитина маленька, а сама теж здоров’ям небагата. Але вона все дочці прощала, аби була щаслива там,… в далекій Америці.
Олександра рахувала дні, коли Ірина повернеться додому. Залишився тиждень до повернення. Олександра зітхнула і, погладжуючи сплячу онуку по голівці шепотіла:
– Нічого Мариночка, ось скоро мама приїде і тобі буде легше.
Внучка неспокійно ворушилася уві сні. Ніяк її хвороба не відпускає, лікар сказала, мовляв, якщо не буде поліпшення, відправлять в Київську дитячу лікарню. Видно, щось серйозне. Під самий ранок задзвонив телефон. Олександра метушливо схопилася. Серце тьохнуло «Донечко!», Точно дзвонила Ірина:
– Мама здрастуй! Як справи все добре?
– Нормально дочко, у тебе як? Коли приїдеш?
– Мама, ще не скоро. Є новина. Тобі не говорила, тут за мною доглядає американець, звуть Джордж. Він мені вчора офіційно зробив пропозицію. Каблучку підніс, як годиться. Дівчата обзаздрились. Я така щаслива! Уявляєш мама, буду жи-и-ти … в Америці!
– А як же ми? – насилу запитала оторопівша Олександра.
– Мамочко, потерпи ще трохи. Ось вийду заміж, обживусь і зроблю вам виклик. Приїдете сюди, подивитесь на Джорджа, я вас познайомлю.
– А як же Мариночка? Вона запитує, коли ти приїдеш?
– Ось з цим доведеться почекати! Джордж такий недовірливий, його треба підготувати до звістки, що у мене є дочка.
– І як ти довго будеш його готувати? – зі сльозами в голосі запитала мати.
– Ну, ще рік, а може і більше. Не переживай мама, все буде добре! Ти що, плачеш? Ну, ти даєш, мама! Чи не рада, що у мене все так вдало склалося?
– Рада, донечко, дуже рада, – вже не стримуючись, заплакала Олександра і додала, – дзвони, не забувай!
– Гаразд, мам, па-па! На тому тижні подзвоню!
– Прощай донечко! Ех, дочко, дочко. Хіба варта Америка твоєї дитини! – безсило сказала вона і погладила мокрою від сліз долонею спітніле чоло внучки. За вікном займалася зоря, по стіні ковзнув перший сонячний промінчик. Настав новий день.