Вже так довго стукають колеса поїзда, я їду додому, до своїх тата з мамою. Так, далеко забралася, що до рідної домівки їхати дуже довго. Нічого, як раз зможу відпочити трохи від свого непростого життя.
На вокзалі мене зустріли сестра та мама, тато готував сніданок до мого приїзду.
– Я від нього пішла, рідні мої.
– Як пішла? Ти не в гості до нас приїхала? Назовсім залишишся? – Запитала мама, а я не знала, що їй відповісти, коли побачила, як вона розхвилювалася.
– Не знаю, можливо. Мені потрібно тут сходити до фахівців, п’ять місяців вже, дивись який животик маленький!
– Добре, донечко моя, завтра разом і підемо в поліклініку, лише ти не хвилюйся зовсім, все буде добре у нас – заспокоїла мене мама, як могла.
Як і буває у багатьох сім’ях, у мене склалася така ситуація, коли я дуже хотіла дитину, а мій чоловік – ні, таке враження, що він взагалі ніколи не планував стати батьком. Я стала постійно засмученою, ми стали часто сперечатися. Я не довго думаючи зібрала частину своїх найнеобхідніших речей і поїхала до своїх батьків.
Живіт ріс, а я все жила у батьків, але продовжувала спілкуватися з чоловіком, як ніби й не розлучалися ми з ним ніколи, я не могла відгородити його від дитини, не пробачила б собі цього ніколи. Уже вступила в права осінь, прийшла пора їхати народжувати. Мій син народився вночі, я відразу зателефонувала своєму чоловікові, розповіла, відправила фотографію і чекала, що він приїде на виписку. Але з роботи його не відпустили, їхати надто далеко і надовго. Мене забирала лише моя мама, без квітів і свята, просто додому і все. Ми всією сім’єю просто посиділи за чаєм. Випав пухнастий великий сніг.
Я займалася звичайними домашніми справами, оформляла документи, годувала, сповила, казки читала, звикала до свого материнства. Дитині нашій вже було два тижні, а рідний тато його ще не тримав на руках жодного разу. Даремно я поїхала, даремно не повернулася. Як же хочеться, щоб він був поруч, коханий, рідний, адже він був хорошим чоловіком для мене, хоча не готовий до серйозного сімейного життя.
Чоловік подзвонив вранці, запитав як у мене справи, що роблю, а я, як завжди, вийшла на вулицю, щоб спокійно з ним поговорити. Стою біля хвіртки, розповідаю, що у нас нового і бачу знайомий силует наближається в декількох будинках від мене.
– Ти де зараз?
– На роботі.
– Точно?
– Не віриш?
– Я тебе бачу, здається! Це ж ти?
Він наблизився до мого дому і я щаслива побігла йому на зустріч.
– Сюрприз тобі такий приготував! Ти рада?
– Звичайно рада! Біжимо швидше в будинок, холодно!
Мої батьки були дуже здивовані, коли побачили зятя, вони бачили чоловіка всього один раз, він відвідував мене на дев’ятому місяці. Батько дістав з комори найкращий напій, мама заметушилася по дому, накривала на стіл, а я швидше повела чоловіка до нашого маленького синочка. Він солодко спав на дивані, дитячого ліжечка у нас не було. Чоловік ліг поруч і обійняв малюка так акуратно, не хотів його розбудити. У мене накотили сльози. Я була шалено щаслива такому сюрпризу, дуже раділа, що він був ось поруч з нами, такий рідний і близький..
– Поїдеш зі мною?
– Я не можу, мені ж ще документи потрібно доробити, та й дитина ще маленька, а мама з сестрою мені тут у всьому допомагають?
– Добре, залишайтеся у батьків, а я поки ремонтом займуся до вашого приїзду.
Так минуло пів року. Чоловік відвідував нас 1 раз на тиждень. Син уже почав повзати, а я все ще жила у своїх батьків в селі. Чоловік закінчував ремонт в нашій домівці і радісно повідомив мені, що пора купувати квитки, адже на той час у нас ще автомобіля не було. Я купила квитки і ми з синочком вирушили в дорогу. Наша сім’я щасливо возз’єдналася.
Багато хто говорить, що відносини на відстані неможливі, але ми прожили майже рік окремо і не втратили один одного. Потрібно просто вірити і довіряти своїй рідній людині, підтримати її у найважчі часи і вміти пробачати.
Передрук без гіперпосилання на Ukrainians.Today суворо заборонений!
Фото ілюстративне – pixabay.