То все-таки роковини чи річниця?
Аби судити Революцію, треба дивитися не на те, що ми мали до неї – а на те, що ми маємо після неї.
З білбордів на мене дивиться обіцяночка “вдвічі зменшу ціну на газ» від людини, яка уклала газові угоди з путіним в інтересах путіна і чи не найвищою ціною в Європі.
Гасло «Мова!Віра!Армія!» промовляє людина, яка вдома спілкується російською, має приватну капличку московського патріархату, а свого старшого сина сховала у парламенті за депутатським мандатом.
Слоган «Наші» належить істоті, яка на їхні гроші може за тиждень створити телеканал із найновішим обладнанням. «Час справедливості» – постреволюційній країні каже політик із вилами, що цілофракційно сидить на зарплаті в найбагатшої людини цієї самої пост-революційної країни.
«За життя» – волає рабінович (термін) до люмпен-пролетаріату, віддавши бойку (термін) своїх бабульок за символічні 20 лямів.
«Українська мова, кіно, пісня» – нагадує про себе лисий шрек, про якого вже всі забули.
«Мир і спокій» – обіцяють вишки бойка.
Медведчук – у публічній політиці.
Одіозні регіонали жирують далі.
На загал маємо країну, яка пройшла блискучий шлях від незалежності до злиденності.
Це – якась інша реальність. Вона є відповіддю на запитання про роковини. Жодна революція не має сенсу, якщо вона не засновує нову реальність.
Дорогі мої співвітчизники, лишіться того ровера. Ми не вміємо робити революцій. Наш максимум – це дострокова зміна влади методом рокіровки. Оголосити ворогом нашу монструальну Державу – слабо. Послати на три букви весь істеблішмент останніх 15 років – слабо. Впровадити нові правила функціонування для всіх без винятку сфер життя – слабо.
Бойкотувати вибори, знаючи всю програшність їхніх правил – рука не підніметься. А якщо вже й бавитися в цю рулетку, то домовитися про висунення єдиного кандидата від контр-системних кіл – це взагалі космос.
Ми так і не зрозуміли, що Революція – це докорінне перезаснування, а не фасадна косметологія. Або не хочемо, або не можемо, або два в одному. З нетерпінням чекаю найближчих виборів, аби електоральні каліки вкотре поховали останні жевринки надії на бодай якийсь здоровий глузд, бодай якийсь.
Мене часто не розуміють, думаючи, що я зумисне сію песимізм і пропагую рукоопускання. Якраз навпаки. Я апелюю до тих, хто так само бачить попереду тупик, красиво ілюмінований гірляндами. Назад – ні в якому разі. Вперед – значить нікуди. А рейки тут одні. Твої дії?
Зійти з поїзда.
Плюнути на тих, кому подобається швидкість замкнутого кола.
Лишити в спокої калік, помішаних на своїх юлях, олежиках, петрах тощо.
Перестати підігрувати.
І зосередитися на маленькому, але якісному прошарку тих, кого я любовно називаю притомними.
Вони тому й притомні, що чудово розуміють марність своїх зусиль. Це не апатія. Не розчарування. Не опущені руки. Не втеча від відповідальності (як може здатися на перший погляд).
Це – тонке розуміння моменту, що ні, не зараз. Ні, ще зарано. Ще не почують. Зарано.
Притомні не налякані і не розчавлені – вони просто хочуть зрозуміти час, в якому живуть. Вони мусять оцінити масштаби всенародного отупіння. Вони мусять озирнутися навколо, аби прорахувати кількість безмозглих зомбі з бюлетенями в черепній коробці. Притомні мусять пустити сигнал для собі подібних, аби прикинути, скільки нас і як далеко ми розкидані.
Притомні теж люди, і їх так само болить їхня країна. Просто вони не бачать механізму свого застосування. Оцього слова «Перезаснування» (суть Революції) бояться верхи і не здатні осмислити низи.
Я змирився з тим, що перезаснування не буде. Буде декоративна підрихтовка монстра і саботаж дійсно глибинних реформ. Будуть ще не одні карнавальні вибори – і всі вони ще більше укріплять маразм як норму (нічого страшного, це не вперше). І тому:
Зійти з поїзда. Плюнути.
Берегти себе. Регулярно подавати сигнал.
Зайнятися змінами не глобальними, а коло себе, на рівні витягнутої руки.
Героїчно перечекати цей колективний сон розуму.
Не піддатися на шизу й примітивщину.
Демонструвати щодня свою притомність і відверто глузувати з непритомних.
Зневажати. Гавкати. Крити матом.
Тролити і стібатися. Висміювати електоральних калік.
Тримати безпечну відстань. Дратувати собою.
Затрахати систему до такого рівня, щоб не було шкода. Хитати її знизу.
Самоорганізовуватися в мікро-середовища буйних і помішаних.
Не метати бісер. Нічого не метати.
Пильно стежити за країною. Нічому не дивуватися. Любити її як жертву.
Перед притомними не стоїть завдання перемогти. Стоїть завдання – зберегтися. І просто бути. Бути щодня в усіх сферах, на всіх рівнях, проявлятися нізвідки і з радістю шкодити, робити збитки, шмагати ту дурновату систему, як тільки можна.
З великого ми вже починали. Нуль на масу. Не виходить. Значить, треба з малого.