Ми справді з чоловіком разом сорок років і з кожним роком я бачу, що він веде себе
як вередлива дитина.
– А біля кого будеш ходити, як діти вже виросли?,- каже він мені.
Чекайте, діти виросли, але й я не молодію і не маю вже й бажання отак крутитися з
першим, другим і десертом, а до чоловіка не доходить.
Та лиш би це не доходило, а то й до іншого не має ніякого розуміння, а, як я вийшла
на пенсію, то й ті крихти допомоги, що були від нього просто пропали.
Ось банальний приклад того, як ми живемо. Зараз сезон закруток, який співпав з
сезоном спеки, так, що й закривати треба, й прохолоди теж душа прагне. Щоб не
парити те все вдень, щоб чоловік прийшов в прохолодну квартиру, я те все роблю з
самого ранку. Прокидаюся в четвертій ранку і потихенько собі все варю та закручую.
Поки чоловік встане, то я вже все закрутила і прохолоду в хату напустила.
І ось я закривала сливки і якось так, що й заспала, а закрити треба, бо вже помиті. І я
вже так швиденько те все роблю, на трьох камфорах вода кипить, пара на всю
кухню, аж тут чоловік на порозі.
– Я їсти хочу, мені на роботу пора, а ти тут розвела сауну.
– Михайле, через десять хвилин я завершу, почекай.
І що ви думаєте – почекав? Ні, буде лізти мені до плити, виключати камфору і
ставити чайник, буде лізти в холодильник і те все на стіл викладати, де у мене вже
банки стоять і те все з виразами і кряхтінням, все те з бурчанням, все те з жалінням
себе.
Я все закрила і вийшла в зал, де він собі робив бутерброди, то він і одного не з’їв.
– То не можна було почекати?
– Ти не розумієш в свої роки, що чоловіка треба найперше погодувати?
І все, вже між нами непорозуміння. Він грає роль ображеного, а я ж не відчуваю своєї
вини, але маю перша заговорити.
І таких випадків просто десятки на день, і кожен в душі відкладає відбиток. Питаю
себе – для чого я чоловікові, що й слова доброго нема від нього, а що буде, коли й він
на пенсію вийде? Отак щодня жити, коли він палець об палець, а я маю крутитися
навколо його персони.
А квіти просто стали останньою краплею. Вони показали, що я в чоловіка займаю в
душі і розумі, як він про мене думає і про те, що мені дороге.
Поїхала я на дачу, ввечері вертаюся з важкими сумками, до нього вже й не
телефоную аби поміг. Бо без толку, скаже, щоб я менше брала, бо йому нічого не
треба, зате потім те все їсть, аж за вухами лящить.
Приходжу і чую в хаті запах, значить, він на балконі палив, я тоді давай казати, що
мені прийдеться прати всі штори, раз він таке робить, а я вже не маю такої охоти.
Пішла на балкон і бачу, що мої вазони йому за попільничку… Я ж їх з маленького
паростка виходжую, поливаю, підживлюю, до сонця виставляю аби росли і цвіли, а
він отак.
– Навіщо ти це зробив?, – я до нього.
– А що таке, потім заберу, а будеш голос підвищувати, то взагалі викину в смітник.
Ще через них гризтися.
Я вже не витримала і сказала аби йшов куди хоче, але я його в своїй квартирі більше
бачити не хочу. Він пішов до матері своєї, а та вже й онучкам подзвонила, що отака в
них мати – через вазони чоловіка з хати попросила.
А тепер ви мені скажіть, хто в цій ситуації правий, а хто ні.
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних
героїв.
Автор Ксеня Ропота