— Дивна якась. Начебто молода, а вся сива. Очі дикі, порожні. Начебто з тобою розмовляє, а дивиться крізь тебе. Одягнена як стара. Відлюдна. Ні з ким не спілкується. Живе тут майже рік. Може, вона шабаш там у себе влаштовує, тому й не кличе нікого в дім? І завжди в чорному, як ворона. Тут до неї баба Клава пробувала з пиріжками зайти, привід знайшла хороший, щоб для знайомства просочитися. Так вона так зиркнула, старенька аж застигла на місці. Та бігти. Нехороший будинок. Нехороша жінка. Гнати б її звідси, ще наврочить нас усіх!”, – говорила з придихом Ніна Миколаївна своїй сусідці.
Та, кого вони обговорювали, йшла селищною вулицею. Прямо йшла. Дуже худа, одяг як на вішаку, висів на її висохшому тілі. Риси обличчя, як на старовинних картинах. Великі сині очі. Вони здавалися зовсім чорними.
Не чула того, що говорять за спиною. Не тому, що намагалася уваги не звертати. А насправді не чула. У сумці були продукти. Запитай її в цей момент які – не сказала б. Брала небагато, щоб зовсім не впасти від голоду. Вона давно втратила апетит. І смак. До їжі. До життя. До всього.
Відчинила двері, увійшла всередину свого будинку. Там було затишно. В’язані килимки на підлозі. Шпалери з трояндами. Старовинне ліжко з шишками, подушки гіркою. Такий собі стиль кантрі. Вона нічого не змінювала. А господарі продавали будинок з усією обстановкою. Хороші люди були, чимось нагадали їй батька і матір. Навіть голос у колишньої господині будинку був схожий на мамин… Вона спеціально вийшла в сусідню кімнату, щоб заплющити очі й почути, як господиня їй кричить:
— Алісо! Швидше сюди, чаю всі разом поп’ємо!
Якщо іноді заплющити очі, можна на хвилинку уявити, що життя зовсім не перевернулося з ніг на голову. Що все, як раніше. Ось увійде в кімнату батько, як завжди, стрімкою, пружною ходою, зі своєю військовою виправкою. І розсміється мама, поставивши на стіл маленький тазик з розписними волошками. А в ньому – хмиз.
Руки затремтіли, на очі зрадницьки виступили сльози. Сумка вислизнула на підлогу. Жінка пройшла в кімнату.
Її звали Аліса. І вона не завжди жила тут. Колись, у цьому містечку, дуже давно, познайомилися і полюбили одне одного її батьки.
Тому після всього, що трапилося, вона й повернулася сюди разом із Павлом. У надії, що вони знову зможуть вистояти, втримати своє кохання. Не змогли. Чоловік пішов. Не витримав її ридань, завжди похмурого настрою. Він намагався відібрати в неї з рук речі Поліни, коли вона сиділа з ними годинами.
— Ти з глузду з’їхала! Ти перетворюєшся на божевільну! Нашої доньки більше немає, чуєш? Їх треба віддати! Іншим людям! У дитячий будинок, нарешті. Та зрозумій ти! Її немає! Нема! Усе! Досить! Ти ніколи її більше не побачиш! Мені теж боляче, але життя триває! У мене ще можуть бути…, – почав він і зупинився.
Аліса підняла на нього очі. Спробувала різко встати, через що лялька доньки впала з колін. Смішний гумовий пупсик із чорним кучерявим волоссям. Поліна називала іграшку “Чуча”.
— У тебе… У тебе можуть. А в мене ні! Ти ж пам’ятаєш, що сказали тоді лікарі… Що, крім Поліни… Нікого не може бути в мене більше! – і вона заридала.
Чоловік вийшов, грюкнувши дверима. Він був непоганою людиною. Тільки не зміг, не впорався з істериками дружини. Відхід дочки, несподіваний, такий, що не вкладається в голові, теж сприймав болісно.
— Але я молодий ще чоловік! Я жити хочу! А не перетворювати свій будинок на музей пам’яті! З дитячими речами, іграшками, постійним переглядом фото та відео. Якби дружина заспокоїлася хоч трохи. Зробила б крок мені назустріч. Але вона не хоче! А я не можу жити далі серед цього кошмару! – пояснював він потім їхнім спільним знайомим.
Вони розлучилися. Незабаром Аліса дізналася, що в чоловіка зʼявився син.
Аліса залишилася одна. Вона себе такою не відчула. Можна було ввімкнути запис. І побачити на ньому Поліну. Русявого янголятка з великими синіми очима. Як вона грається з Бароном на галявині. Їхній добродушний старий пес завжди невідступно ходив за маленькою господинею. Батько Аліси жартував, що онуку завжди легко знайти – де лежить Барон, значить, поблизу Поліна. Чомусь на всіх відео Алісі бачилося багато світла. Немов золотий пил літав. І в цьому золотому пилу залишилися всі ті, кого вона так любила. Мама. Тато. Барон. Донька.
Батьків не стало за рік до відходу Поліни. Полетіли відпочивати і… Не прилетіли.
Спогади знову закружляли. Аліса вийшла в сад. І сіла під яблунею. Почав накрапати дощ, розійшовся ще сильніше. А вона все сиділа, не помічаючи, як холодні краплі течуть на обличчя, по коміру.
— Бачиш, як ворона. Точно. Надулася. От нормальна, га? Кажуть, від неї чоловік утік? Від такої втечеш! – вищезгадана Ніна Миколаївна з подружкою якраз прямувала повз паркан.
— Як утік? Ось ця так! Треба бабу Клаву до неї ще раз підіслати! Нехай дізнається, може, вийде, вона допитлива стара баба! – ахнула сусідка.
Аліса повернулася в будинок. Наближалася ніч. Вона взяла піжамку доньки, вдихнула такий далекий і рідний запах. Колись Поліна перемазала її цукерками. Запах карамельок так і залишився. І ромашки. Так пахло волоссячко Полі. Біль зсередини ламав, здавалося, що не вистачає повітря. Із грудей знову вирвався болісний стогін.
— Маленька моя, як ти там, за хмарами? Хто тебе вкриває? Чи знайшов тебе Барон? Знаю, знайшов, він же тебе так оберігав, кожен твій крочок, завжди на сторожі стояв, охороняв твій спокій. Я сумую, донечко, Полічко. Ти ж завжди розкутуєшся! Ну нічого, бабуся й дідусь там, вони вкриють. І Барон із тобою. Я знаю! Рідні мої, кохані, життя без вас немає, Господи, як же я хочу до вас, що мені тут робити самій, серце рветься, – говорила Аліса вголос, дивлячись на сяючий розсип зірок.
Вона вірила в те, що там, за хмарами, є життя. Тато з мамою живуть у великому будинку. У саду гойдалки. І басейн. Для Поліни. Їхній собака бігає з нею наввипередки, як і раніше. Добре, що донька там не одна. Малятко, якому завжди буде три…
Це спочатку в Аліси була образа. На весь світ. На лікарів, але є речі, що не лікуються, Господи, ну чому? На життя. Потім це пішло. Ніхто не винен. Просто так сталося. Просто ті, кого вона так любить, живуть уже не тут. А ще вона ловила себе на думці, що їй до тремтіння, до крику, хочеться туди.
Але вона не може. Тому що боягузка. Нічого із собою не зробить. І житиме далі, як у тумані, житиме минулим, бо майбутнього немає без тих, кого ти так любиш.
В Аліси були ще родичі. Далекі. Троюрідна сестра та її батьки, всі зарозумілі. Із сестрою вони не ладили давно ще. Тій здалося одного разу на сімейному застіллі, куди Аліса з батьками приїхали, що її молодий чоловік усе на Алісу дивився. З образою назвала ту “жебрачкою”. Висміяла її при всіх за столом. Аліса не стерпіла, мало не зчепилися.
Відтоді собі жінка присягнулася: бачити цю саму Юльку не бажає. І знати теж. Зв’язки не підтримували.
Здавалося б усе, фінал. Людина сам на сам зі своїм горем, тягне існування, яке й життям-то не можна назвати. Так, перекочовування з дня в день. Тьмяне й самотнє. Є дім, але він холодний. І серце холодне. Стукає. Але наче не її.
Так, жила Аліса на те, що замовлення виконувала. Вона була тим, кого заведено було називати комп’ютерний ас. Робота трохи відволікала. Але потім накривала колишня зневіра.
Майже зима настала, коли Аліса побачила з вікна, як біля її будинку зупинилася жінка. Потопталася на місці, почала дзвонити. Жінка вирішила зачаїтися. Не відчиняти. Не потрібен їй ніхто. І спілкування не потрібне. А потім придивилася – і побачила дитину. У такій самій шубці, як у Поліни. І шапочці. Серце забилося. Вона знала, що так не буває, але в сарафані й у шкарпетках, не стримавши себе, вибігла на вулицю, у двір. Відчинила двері в надії. На що?
І не відразу впізнала Юльку, свою родичку. Та Юлька була високою, пихатою, з губами як вишні, з величезними карими очима і гривою темного волосся. Зараз перед Алісою стояла якась маленька, як горобчик, зіщулена (чи їй так здалося?) молода жінка з короткою стрижкою. Щоправда, в дуже дорогій шубці. І в дитини вона була теж дорога, натуральна, не як у Полі, не штучна.
Аліса вдивлялася в обличчя дівчинки, яка з усмішкою дивилася на неї знизу. Скільки їй? Років чотири?
Не схожа, звісно. Карі очі, пухнасті вії, каштанове волосся вибивається з-під білої шапочки. Чимось вона нагадала Алісі порцелянових ляльок. А ось усмішка така сама, як і в її доньки… Була… І ямочки такі самі на щічках.
Алісі хотілося опуститися вниз і обійняти дитину. Відчути, що це таке. Знову. Але вона себе стримала.
— Вона мені ніхто. І ніколи не буду її любити. Це чужа дитина. Не моя. Це не Поліна, – зціпивши зуби, подумала Аліса.
Привіталася з Юлькою.
— До хати пустиш? – тільки й запитала сестра.
І не чекаючи дозволу, взяла дитину за руку і стрімким кроком пройшла всередину. Поки Аліса намагалася заварити чай, Юлька її роздивлялася з-під лоба.
— От опудало! Треба ж так себе запустити! – раптом сказала вона.
— Ти приїхала, щоб мені це сказати? – Аліса не розсердилася, просто вона почувалася знову розбитою і втомленою.
І тут до кімнати увійшла донька Юлі. У руках вона тримала іграшку Поліни, Чучу.
— Тітонько! Тітонько, можна погратися? – маленька ручка доторкнулася до руки Аліси.
Вона здригнулася, готуючись висловити все. Щоб не сміла брати ляльку Полічки! Але раптом змовчала.
Щоправда, Юлька відразу зрозуміла, чия це лялька. Вирвала з рук своєї доньки зі словами, що в тієї в машині своїх іграшок повно. Та не заплакала. Кивнула. Сіла біля Юльки, лоба їй помацала.
— Матусю! Тобі не боляче? Мамо, може тобі водички принести? – співчутливо запитала.
І тут Аліса подумала про те, що в дитини дуже дорослий погляд. І сама вона така… Відповідальна чи що. Маленька, але водночас доросла.
— Іди, Емма. В іншу кімнату. Нам із тіткою поговорити треба, – Юлька підштовхнула дівчинку до дверей.
Та покірно вийшла.
Аліса хотіла заперечити, але Юлька її перебила. І звичайним буденним голосом сказала, що донька в неї зʼявилася без чоловіка поряд. Де батько, не має жодного поняття. Її батьків теж більше немає. І її теж скоро не буде.
— Як це… Як це не буде? – прошепотіла Аліса.
— Та ось так. Ти не дивись на мене так. Ні, не в грошах справа. Вони є. Просто тут гроші не допоможуть. Нічого мені вже не допоможе. Я тому й приїхала до тебе. Знаю, що ти мене не особливо любиш. Та що там, узагалі не любиш. Та й я тебе теж не люблю. Що вже тут. Але ми рідня. Яка-ніяка, але рідня. Я тебе дуже прошу, візьми потім мою дитину собі. Знаю, що в тебе сталося, ми ж були там, коли проводжали… Поліну твою, ти просто нічого не бачила. Може, ти відмовишся, звісно. Тільки вона не зможе в дитячому будинку. Емма сильна, хоч їй лише п’ять років. Але водночас вона вся така мамина, лагідна, прилиплива. Їй будинок потрібен. Я тобі грошей залишу. Квартиру на тебе другу оформлю, перша на Еммі. Погодься, га? Мені спокійніше йти буде. Не можу я чужих попросити. Вони ж… Хто знає, як до неї ставитися стануть. Ти не зрадиш, знаю. Ти ж своя, – Юлька стиснула руки Аліси.
Та мотала головою. Ні, вона не готова. Їй нікого не треба. І грошей не треба. І більше не треба цього болю і переживань. І вона зрадить Поліну. Вона обіцяла завжди любити тільки свою маленьку дівчинку. Аліса вже приготувалася все це сказати вголос. Але тут побачила, що в дверному отворі з’явилася Емма. Підійшла до Юльки, яка сиділа і майже плакала.
— Матусю! Не переживай! Тобі не можна хвилюватися. Тітонька не може мене взяти, ти ж бачиш. У неї інша дівчинка є. Я бачила речі в дальній кімнаті. Вона її любить. Матусю, не плач. Хочеш, я побуду в тому будинку, про який ти говориш, де багато покинутих дітей, якщо тебе знову в лікарню покладуть. Зможу. Заради тебе, – і Емма стала як доросла гладити Юлькині плечі, волосся.
Потім повернулася до Аліси зі словами:
— Вибачте нас, тітонько. Мама спочатку не хотіла їхати, а потім вирішила. Ми зараз підемо, тітонько. Не засмучуйтеся, мене не треба брати. Ну ось, ви теж плачете. Ви з мамою як два плакунчики. Мені бабуся казку таку читала. Що ж ви, як маленькі!
Стійкий маленький чоловічок. Що ж вона робить? До чого тут дитина? І Аліса, ніяково вставши, рвучко обійняла дівчинку.
— Іди сюди. Вибач мені! Вибач мені, малятко! Я просто… Втомилася трохи. Ось і… Ти вибач. Я рада тобі. Дуже, – і притиснула її до себе.
То був усе той самий запах. Ромашки, карамельки. І в її руку лягла маленька долонька. Дивовижні, найкращі у світі відчуття! І Аліса, яка постійно не могла зігрітися і якій було так холодно, раптом відчула тепло. Немов принесла його зі своїм диханням ця дівчинка з гарним ім’ям “Емма”.
— Дякую! – одними губами сказала Юлька, бачачи, як Аліса тримає на руках її доньку.
Вони живуть поки що втрьох. Аліса почала посміхатися. Юльці вдалося зробити неможливе – змусити її викинути чорний одяг, освітлити волосся. Тепер місцевим бабусям не до пліток. Вороною Алісу ніхто більше не називає. Вона просто красива жінка, якою була і завжди. Часто гуляють селищем утрьох. Емма тримає обох за руки. А сама, гуляючи сама, стискає у своїх Чучу…
Вони дуже різні, ці Юлька й Аліса. Перша не знає, скільки їй ще відпущено. Друга намагається звикнути до нових людей у її житті. І начебто кохання між ними немає. Але є сполучна ниточка – Емма.
І різні незрозумілі події. Як нещодавня, коли Аліса, показавши племінниці на красиву німецьку вівчарку, що гуляла з господарем, раптом запитала:
— А ти хотіла б таку саму, Емма?
Дівчинка кивнула і відповіла:
— Я б назвала його Барон!
Ось тільки Аліса ніколи не говорила їй, як звали її улюбленого вихованця…
А ще Емма намалювала малюнок. Там у небі ширяє кам’яний виступ, порослий смарагдовим мохом. І сяють яскраво зірки. Усе тоне в блакитно-золотистому серпанку.
І біля самого краю, стоять і з ніжністю дивляться на землю, яка там унизу, за хмарами, грізний пес і маленька дівчинка в білій сукні…