Тимофія всі називали ювеліром, але не тому, що у сорок п’ять років вирішив
зайнятися прикрасами. До сорока п’яти років у нього було троє синів і два онуки. А,
невдовзі мали з’явитися ще два онуки. Усі друзі йому заздрили.
– Ювелір ти, Тимофію… І на рибалку, і на полювання, і на футбол… Спадкоємці!
Помічники! А дівчата що? Їм тільки грошей подавай на туфлі та помади.
– А потім ф’ють – і заміж вискочать. І поминай, як звали! – говорив Володька,
нерозлучний друг, та батько трьох доньок. Одна з них, до речі, була невісткою
Тимофія.
– Володю, а я б не відмовився від доньки. Це нагорода для чоловіка: донька… З
дівчатами до хати приходить ніжність, кохання, краса… Якби ми з Вірою могли, я б ще
й доньку хотів,— сумно відповів Тимофій
На піввіковому ювілею старший син, Василь, зі сміхом обійняв батька:
– Батю, а чи не замало тобі онуків?
– Ні, якраз – п’ять штук, – зі сміхом відповів Тимофій. – А ти що, ще хочеш пацана
мені подарувати?– Ні, батьку, не хочу.
– Ну, а до чого тоді питання?
– Батько, така справа…. Внучка в тебе буде…
– Онучка?! – очі Тимофія заблищали. Як того дня, коли його Віра сказала йому «Так!»
Маша так і залишилася його єдиною онукою, і Тимофій душі в ній не чув. Дівчинка
любила бувати у діда в гостях, а той їй, то браслетик мудрий подарує, то незвичайні
сережки, то каблучку.
Та не іграшкові, як у подружок із дитсадка, а справжні! Маша коштовності берегла, а
вихователі жартома називали її “Хазяйкою Мідної гори”, бо надто холодною і
розважливою була дівчинка для свого віку.
– Батю, ми знаємо, що ти дуже любив маму, але ж ти ще молодий! Не став на собі
хрест. На тебе ж усі сусідки і по дому, і по дачі заглядаються, – казали сини своєму
58-річному батькові.
– Ні, не хочу. Краще вам із онуками допоможу. Машеньку, знову ж таки, балуватиму.
Їй у театральне вступати треба буде, – сміявся дід Тимофій, коли п’ятирічна Маша,
копія його Віри, починала показувати вистави, співати, чи танцювати.
Маша чудово розуміла, що вона – єдина принцеса у цьому чоловічому царстві.
Найкращі сукні, найкращі педагоги та репетитори, найкращі гуртки, найкраща
школа…
Все у Маші було найкращим! У неї першою у класі з’явився смартфон, а за місяць –
другий. Тому що перший вона втопила в калюжі – на суперечку. Дід не сварився, а
подарував новий.
Не сварився дід і тоді, коли Маша вирішила всі свої скарби роздарувати подружкам.
Багато дівчат знали ціну браслетам «Від Тимофія»! Деякі простенькі на вигляд
штучки коштували не одну тисячу гривень.
– Дідусю, ну я ж не знала, що це такі цінні речі, – знизала плечима Маша. – Ти ж мені
зробиш нові сережки?
– Звичайно, Машенько! Тільки ти більше не роздаровуй їх, гаразд?
– Гаразд!
Іноді друзі критикували, мовляв, балуєте ви Машу.
– Вона ж дівчинка, принцеса, а принцес треба балувати, – посміхався у густі сиві вуса
дід Тимофій. А Маша, почепивши чергову посмішку, приймала черговий подарунок.
– Ой, дідусю, навіщо ти цю сумочку купив?
– Я думав, тобі сподобається. У магазині сказали писк моди.
– Це в “Епіцентрі”, чи що? У них писк може бути лише від мишей!
– Повернути?
– Гаразд, залиши. Начебто на оригінал схоже.
Маша закінчила одинадцять класів, і вчителі дружно перехрестилися! У дівчинки був
гострий розум, знання давалися легко, але характер – відірви та викинь!
Маша ж з легкістю вступила до академії, ліниво ходила на заняття, здавала заліки.
За нею натовпами бігали хлопці, а вона гидливо відгукувалася про них: той жебрак,
цей худий, той товстий…
Але Стасик їй подобався. Маша задивлялася на хлопця, причому не так через красу,
як через те, що його батько мав свій бізнес.
Зі Стасом вони стали зустрічатися на другому курсі. Батьки дівчини були проти. Вони
вважали, що спочатку треба освіту здобути, а вже потім про всякі кохання думати.
Бачити Стаса вони не хотіли зовсім.
– Дідусю, можна ми зі Стасом прийдемо до тебе в гості? – Зателефонувала дідові
Тимофію дівчина.
– Машенько, які питання! Звісно ж, можна!
– Тоді чекай – зараз прийдемо! – радісно скрикнула онука.
Маша та Стас прийшли не з порожніми руками: принесли пляшку елітного червоного,
м’ясо, овочі. Дід Тимофій був збентежений, але Стас заявив, що не звик ходити в
гості з порожніми руками. Більше того, сам засмажив м’ясо. Маша накрила стіл, і
вони втрьох повечеряли.
– Станіславе, хочу запитати вас, як чоловік чоловіка. Вам подобається Маша?
– Звісно! Жодного разу таких дівчат не зустрічав!
– Так уже й жодного разу?
– Чесно. Інші дівчата якісь наївні для своїх років, а Маша – така розумниця.
– Що є, то є! А які плани?
– Довчимося, потім одружимося.
– Чудово!
Молоді люди після вечері пішли до кімнати Маші,сміялися, дивилися якийсь фільм.
Внучка кілька разів виходила – налити чаю. Дід Тимофій з сумною усмішкою хитав
головою: скоро його пташка випурхне з гнізда.
І справді – випурхнула! За кілька тижнів Маша в огидному настрої прийшла до діда.
За собою вона волочила валізу, а в руках була сумка.
– Діду, я з дому пішла.
– Що трапилося?
– Мама проти наших зустрічей із Стасом. От я й вирішила… Ти ж не виженеш?
– Ні, що ти! – відповів дід, а сам уже дзвонив до Василя, щоб відчитати його за
внучку.
– Батю, ти дарма так з Машкою носишся! Це при тобі вона така усміхнена і
поступлива, а вдома… Загалом, ми порадилися сім’єю і вирішили: не хоче жити за
правилами будинку – може йти на всі чотири сторони. Зрештою, вона повнолітня, –
різко і з досадою в голосі відповів син.
– Але ж дитя ще!
– Ох, батю, не знаєш ти свою дитину… Дуже раджу – жени її, хоче самостійності –
нехай зі Стасом своїм живе!
Дід Тимофій не виганяв онуку. Вранці готував їй сніданки, проводжав в академію.
Потім дві години працював над прикрасами, та йшов на прогулянку з Інгою –
сусідкою по дачі.
Жінка була трохи молодшою за Тимофія. Зовні – повна протилежність його Вірочки,
зате така ж душевна та лагідна.
Їй до душі був бадьорий сусід, бо у будь-який час до нього можна було звернутися по
допомогу. А який цікавий співрозмовник!
А які оздоблення робить! Інга й сама спробувала сплести оберіг із ювелірного дроту.
Тимофій посміхнувся, а потім подарував їй набір інструментів.
– Інго, мені так приємно, що ти теж захопилася. Давай я тебе навчатиму, хочеш?
– Звісно! Це так дивно: з дроту та каміння такі чарівні речі виходять…
– Дивись, ось тут краще було ось так дріт вести, а ось тут треба кінчик сховати.
Запам’ятай, як.
Маша щоразу морщила носа, коли бачила Інгу вдома у діда. Жінка відчувала, що не
подобається дівчині. Щоб налагодити спілкування, Інга вирішила подарувати їй
брошку.
Дід Тимофій, коли побачив брошку, від подиву розкрив рота: учениця перевершила
майстра!
– Фу, мішура якась! Вам дід ніколи не показував своїх робіт, чи що? – поморщила
носа Маша і відмовилася приймати подарунок.
– Чому ж, він якраз сказав, що це дивовижна річ, – спокійно відреагувала Інга.
– Ну і носіть самі цю “річ”, – Маша байдуже жбурнула брошку на стіл.
Інгі було прикро, але вона не передала цю розмову Тимофію: такі речі можуть
засмутити його. Не дай бог із серцем погано стане. На жаль, не вберегла!
– Інго, не думав, що на старості років мене, як хлопця накриє таким почуттям. Ти
знаєш, що подобаєшся мені… Більше, ніж подобаєшся.
– Так, Тимоше, знаю. Я ж бачу, як ти на мене дивишся, – опустивши очі, відповіла
Інга. Вона й сама закохалася, як дівчисько.
– Переїдь до мене? Квартира велика, чотири кімнати. Одна, правда, онучкина…
– Тимоше, у мене теж є квартира, може, до мене? Маша мене недолюблює.
– Ні, що ти! Вона добра дівчинка, просто погано тебе знає.
«Добра дівчинка» в цей час якраз зайшла до квартири і закричала від порога:
– Дідусю! Чудова новина! Стас переїжджає до мене!
– Машенька, дивно, а я ось лише кілька хвилин тому зробив пропозицію Інгі.
Здається, вона прийняла її!
– Інга?! Діду, навіщо тобі ця бабуся? Якщо вона сюди переїде, ти мене більше не
побачиш! – Маша блефувала. Жити їй, окрім як у діда, не було де.
– Внучечко, Інга – прекрасна жінка, поряд з нею я почуваюся молодим!
– Отож і воно! Поруч із нею ти виглядаєш не партнером, а сином! Навіщо тобі, такому
красеню, зів’ялий екземпляр?
– Маша! – Дід Тимофій вперше підвищив голос. – Не смій так говорити про Інгу!
– А то що? – Очі Маші звузилися в злі щілинки. – Загалом, ти все зрозумів!
– Я не хочу вибирати між вами, у грудях щось давило і рвалося назовні.
– Маша! Терміново швидку! – Закричала Інга, коли Тимофій почав завалюватися.
А Маша стояла і байдуже дивилася, як ця темноока жінка метушиться поруч із дідом.
Потім просто повернулася до коридору, взяла за руку Стаса і повела до себе в
кімнату.
Тимофія виписали за місяць. Весь цей час Інга була поруч із ним.
– Тимоша, сьогодні тебе виписують! Ми з Василем твоїм знайшли санаторій. Як
випишуть, заїдемо до тебе додому, візьмемо речі та рвонемо на море. Василь
відвезе нас спочатку до тебе, а потім на вокзал.
– Інго, гаразд, а що Маша? – за місяць його кохана онука лише раз зазирнула до
лікарні. Та двічі подзвонила: дізнатися, де банківська картка, та який пароль.
– Маша… Вона у вас живе зі Стасом. Я не заходила. А з Василем вона не спілкується.
– Дивлюся, Васька мій у тебе з язика не сходить. Чи закохалася? – засміявся
Тимофій.
– Батю, та що ти! – зареготав Василь, що мимоволі підслухав розмову, заходячи в
палату. – Ми з мамою так переживали за тебе, вона ж майже жила тут!
– З… мамою?
– Так, батю. Ти вибач, але Інга на маму нашу так схожа. Я випадково так її назвав,
коли ти в лікарні лежав, а брати підхопили. Так що одружишся ти з нею чи ні, але Інга
тепер буде нашою мамою!
Інга почервоніла, а Тимофій так сміявся з ситуації, що навіть серце знову закололо.
У квартирі нікого не було. Пахло з відра для сміття, скрізь валялися якісь речі, штори
були задерті, а ліжко – не розправлене. Навіть у його кімнаті було не затишно.
– Не хвилюйся. Дівча навчиться ще господарювати!
– Не певен я… – задумливо відповів Тимофій. І згадав холодний колючий погляд
онуки, коли його везла швидка.
Тимофій та Інга розписалися прямо там, у курортному місті. А відсвяткувати
вирішили вдома з дітьми. Повернулися рано-вранці.
Вдома все було, як і раніше: запах із відра та бардак. Інга похитала головою, швидко
прибралася, приготувала борщ і пішла додому. Мовляв, не готова зустрічатись із
Машею.
Тимофію поруч із Інгою – знову хочеться жити і почуватися не дідом, а чоловіком.
Несподівано у замку повернувся ключ.
– Та все буде нормально. Дід незабаром приїде. Все одно куди, це його проблеми…
Для коханої внучки розстарається!
– Ні, продавати не хочу, а от усю стару викину, – Тимофій почув, як Маша скинула з
полички в коридорі безглузду фігурку, яку йому подарувала Віра. Пролунав жалібний
дзвін, а потім сміх Маші. – Ось, чуєш, уже почала!
Дівчина зайшла на кухню і здивовано подивилася на діда: чи він чув її розмову?
Швидко взяла себе в руки, начепила чергову усмішку і заторохтіла.
– Дідусю, тобі доведеться з’їхати з квартири, – заявила з порога Маша.
– Як це з’їхати? – дід Тимофій упустив ложку, і борщ, який він так і не доніс до рота,
некрасиво облив його футболку.
– Як хочеш… Я викличу вантажників, вони речі вивезуть, куди скажеш, там
вивантажать, занесуть, розставлять. Не хвилюйся, я оплачу переїзд, – знизала
плечима Маша.
– Переїзд – куди?
– Ой, це дрібниці. Куди ти з’їжджатимеш, придумай сам.
– Я нікуди не поїду. Це мій дім!
– Дідусю, а нам зі Стасом де жити? – Сльоза покотилася по щоці онуки. – У нас же
донька буде!
– Донька? – чомусь сипло сказав дід Тимофій. – Ні, Маша! Твій Стас – дорослий
хлопець. Нехай бере відповідальність за тебе та вашу дочку.
– Спочатку я тобі допоможу грошима, коли дитина з’явиться. Але пів року – і ні днем
більше. А зараз – збирай речі. У тебе три години!
– Як три години? – Заїкаючись і червоніючи, ледь чутно промовила Маша.
– Так. Ти ж дама майже заміжня. От і їдь до чоловіка. Або не до чоловіка. Можу дати
ключі від дачі: будинок хороший, взимку до мінус двадцяти можна точно жити. А до
мене за три години дружина прийде.
– Яка дружина? – Маша виглядала розгубленою. Але тут вона взяла себе в руки. –
Інга, чи що? От відьма яка! Чи заговорила вона тебе?
Дід уперше був такий суворий з онукою. Дівчина заплакала – вперше за багато років
щиро, а не випрошуючи поновки.
– Машенько, я тебе дуже люблю. І мені шкода, що ти замість любові, яку ми всі тобі
дарували, здатна відповідати мені, своїм батькам, дядькам, тіткам, братам, моїй
дружині – лише жовчю!
– Я лише у лікарні зрозумів, що ти нас сприймаєш не як рідних, а як ресурс. Виходиш
заміж – виходь. Буде важко – допоможемо. Але доки не навчишся любити, бачитися
ми не будемо!
Маша стояла, приголомшена словами діда. Вона ніколи не бачила його таким
рішучим, та суворим.
– Дідусю, але… – почала вона, але Тимофій підняв руку, зупиняючи її.
– Ні, Маша. Досить. Я надто довго заплющував очі на твою поведінку. Тепер настав
час тобі подорослішати.
Маша опустила голову, вперше у житті не знаходячи слів. Вона повільно вийшла з
кухні і попрямувала до своєї кімнати збирати речі.
За три години, коли прийшла Інга, Маша вже пішла. Тимофій сидів у кріслі, дивлячись
на фотографію маленької Маші.
– Тимоша, ти як? – м’яко запитала Інга, сідаючи поряд.
– Тяжко, – чесно зізнався він. – Але інакше не можна було. Вона має навчитися жити
самостійно!
Інга взяла його за руку: – Ти вчинив правильно. Дай їй час!
Минуло пів року. Тимофій та Інга жили разом, насолоджуючись спокійним сімейним
життям. Про Машу не було ні слуху ні духу.
Одного вечора пролунав дзвінок. Тимофій узяв слухавку, і почув тихий голос онуки:
– Дідусю… можна до тебе приїхати?
Через годину Маша сиділа на кухні, нервово смикаючи чашку з чаєм. Вона виглядала
втомленою, але в очах з’явилося щось нове – розуміння та каяття.
– Дідусю, я… я хочу вибачитися. За все. Ти мав рацію, мені потрібно було
подорослішати.
Тимофій уважно глянув на онучку: – І як тобі доросле життя?
– Важко, – відверто сказала Маша. – Ми зі Стасом розлучилися. Я працюю
офіціанткою. Але знаєш… я вперше відчуваю, що живу по-справжньому.
Тимофій усміхнувся і взяв онуку за руку: — Я пишаюся тобою, Машенько. Ти зробила
перший крок. Тепер головне – не зупинятися!
– Я постараюся, дідусю, – кивнула Маша. – Можна … можна я іноді приходити до
тебе в гості буду?
– Звичайно, – відповів Тимофій. – Наш будинок завжди відкритий для тебе.
Інга, що стояла у дверях, посміхнулася. І хто знає, можливо, колись вони всі стануть
справжньою родиною. Може таке бути, як ви вважаєте?