Хлопець підвівся на ноги, ще раз оглянувся навколо і повільно рушив із парку. Уже вдруге на цьому місці він чекає дівчину з красивим ім’ям Соломія. І вдруге безрезультатно. Бог любить трійцю, кажуть. Телефон Соломії не відповідав. Дивно усе це. Чого вона йому голову морочить? Ніякої логіки. Говорить одне, а насправді…
Денис познайомився із Соломією в соцмережі. В якомусь колективному діалозі дівчина втрутилася в обговорення арт-виставки. Зайшов до неї на сторінку, розговорилися. Сподобалася. Його взагалі приваблюють розумні дівчата. Як жартують його друзі, «якщо дівчина, крім букваря, нічого не читала, то у неї нуль шансів сподобатися нашому Денчику». Соломія пише надзвичайні вірші. Її думки глибокі й слова проникливі. Не помітив, як просидів за читанням дівочих творів далеко за північ. Було відчуття, що це саме та, яку він шукав, про яку мріяв. Її ніжний голос підкорив серце остаточно. Вони розмовляли крізь ніч, багато спілкувалися в мережі. Сказати, що Соломія дуже подобалася Денису, це не сказати нічого. У свої двадцять три він не закохувався ще так. Єдине, що засмучувало, дівчина знаходила купу відмовок і причин, щоб не зустрічатися з ним. Уже й перестав запитувати чому. Пообіцяла, то буде.
Минуло чотири місяці. А їх зустріч так і не відбулася. Денис уже почав ображатися на незрозумілі витівки Солі. Навіщо вона себе так поводить?
Телефон нарешті озвався.
- Що на цей раз? – хотілося наговорити їй багато чого. – Я чекав тебе більше години! Солю, скажи, я тобі зовсім не потрібний?
- Дуже потрібний! Не ображайся, я була там, просто не наважилася під’їхати.
- Під’їхати? На лімузині? Ти насміхаєшся?
- Не дотепно, Денисе, – Соломія на якусь мить замовкла, шукаючи потрібні слова. – Я не хочу тебе втрачати, зрозумій!
- Нічого не розумію! Не хочу тебе втрачати, але так круто відшиваю! Придумай щось розумніше!
- Денисе, не вимикайся, будь ласка! Увесь цей час я не знала, як тобі сказати, бо ти став для мене дуже дорогою людиною. Без тебе я не уявляю свого життя далі. Але розумію, те, що я скажу, може назавжди нас розділити…
- Та кажи уже, – Денис відверто сердився. – Навіть не уявляю, хто там ховається за тими фото красуні в мережі! Чого ти боїшся? Ти що монстр якийсь, щоб мене налякати?
- Не монстр, Дене… інвалід я, візочник…
Хлопець аж присів від несподіванки. Закрив рукою обличчя і закусив губу, щоб не вилаятися. Як же так? Що за несправедливість така несусвітня?
- Чому ти мені не сказала відразу? – запитав тихо.
- А це щось би змінило у нашому спілкуванні? Хоча…що я кажу? Звісно, ти б не захотів ніяких стосунків з такою дівчиною…розумію, вибач, що обманула…
- Та до чого тут це! Солю, я ж люблю тебе! І нам треба зустрітися, просто зараз! Кажи, куди їхати, я буду!
Двері відчинила бабуся. Всміхнулася мило і запропонувала зайти.
- Я вас впізнала, Соломійка показувала мені вашу світлину. Проходьте, вона вас чекає, Денисе.
Коли побачив свою дівчинку, таку тендітну й таку беззахисну, із усмішкою у тисячу разів сонячнішу, ніж на усіх фото, захотілося обійняти її й заплакати. Так, як давно-давно в дитинстві, коли жахливо боліло розбите коліно. І хто дурний видумав, що чоловіки не плачуть? Він не стримував сльози.
Якийсь час обійнялися й сиділи мовчки. Бабуся тихенько занесла чай і тацю з печивом.
- Соломійко, пригощай гостя. Я не буду вам заважати, гадаю, вам треба поспілкуватися, – і так само непомітно вийшла з кімнати.
- Ти уже не сердишся?
- Квітів шкода, – намагався віджартуватися. – Хіба ж на тебе можна злитися? Ти ж моя. Правда?
- Твоя…я тебе дуже люблю, Дениску, але хочу, щоб ти знав – тебе це ні до чого не зобов’язує. Ти молодий і дуже вродливий. Я не хочу, щоб ти своє життя пов’язав із вічним тягарем, бо тоді ти зненавидиш усе.
- Солю! – Денис пройшовся по кімнаті. – А давай чай пити! Я голодний, як вовк.
На поличці з книгами зі світлини на нього дивилися зовсім молоді чоловік, жінка і маленька дівчинка.
- То мої батьки і я, якщо впізнав. Я їх такими і пам’ятаю. Ми потрапили в жахливу аварію, коли мені було дев’ять. Батьки загинули, а я…не знаю, що було б краще…
- Не кажи так!
- Уже змирилася із своїм існуванням, бабуся дуже підтримує. Життя було таким рівним і передбачуваним, поки не познайомилася з тобою, поки не побачила тебе там, в парку. Не знаю, як далі бути…
- Солю, не жени мене від себе… одній тобі буде у мільйон разів важче, дозволь бути поруч. Через рік я закінчу навчання і поїдемо до мого старшого брата. Він живе в Америці, він успішний бізнесмен. Я зроблю усе, щоб ти була щаслива! Бабусю, полетите з нами в Даллас?
Бабуся витерла очі кутиком фартуха і перехрестила їх.
- Куди мені уже летіти? Дав би Бог, щоб дожити до весни. Раніше я дуже хвилювалася, як залишу Солю у цьому жорстокому світі, але зараз спокійна. Дай вам Боже, діти, дай вам, Боже!
Минуло п’ять років. Біля старої п’ятиповерхівки зупинилося таксі, з якого вийшов високий молодий чоловік. Відчинив задні двері й подав руку симпатичній брюнетці, а за нею слідом вибігло мале дівчатко на вигляд років три. Пара забрала багаж й зупинилася посеред двору. Жінка зняла темні окуляри, відкинула голову назад і підставила витончене обличчя під поцілунки весняного сонечка. Дівчатко гойдалося на каруселі, ніби усе життя прожило в цьому дворі.
- Як же я скучила! – жінка вдихнула на повні груди ще не прогрітого повітря. – Донечко, ходімо, бабуся уже зачекалася.
- Єс, мамі….
Бабуся, певно, стомилася в очікуванні, ледве переставляючи ноги, вийшла таки назустріч.
- Греммі! Я скучав!!! – малесенька правнучка обхопила стареньку за шию і защебетала, плутаючи англійські й українські слова.
- Ох! – тільки й вимовити могла, сіла під під’їздом, а сльози градом.
Соломія й Денис також обійняли бабусю.
- Скільки ж ми не бачилися, доню? – бабуся вдивлялася в обличчя Солі. – Ти погарнішала, стала схожа на свою маму…
- Дякую, ба! Ходімо уже! Амелі, доню, бери татка за руку…
- Думала й не доживу до цього дня, коли зустрінемося. Коли Денис прилетів і сказав, що ще кілька операцій і уже зовсім скоро ти станеш на ноги, я так молилася. Віриш, казала навіть, що згодна ніколи більше тебе не побачити, аби лиш ти ходила. А тепер розумію, що варто було дожити, щоб полюбуватися твоєю поставою стрункою…
- То, бабуню, ваша молитва й Денисове кохання поставили мене на ноги. А ще я зрозуміла, що у світі є лише одна причина, через яку можна здатися – це смерть. А поки живемо у кожного з нас є безліч можливостей, щоб досягти того, чого хочеш…
Бо ж дійсно поки ми живі, все можливо. Для того і потрібні перешкоди, помилки, щоб їх долати і вчитися на них, а значить жити. Кожен з нас сильніший насправді, ніж думає, тому потрібно подолати труднощі. Піддатися зневірі й скласти руки означає зрадити себе, а зрадити себе – найостанніша справа. Родина та справжні друзі – ось джерело натхнення, вони завжди за нашою спиною, як ангели-охоронці, тому іноді треба забути про себе і подумати про них – це і є реальна мотивація. Мотивація до щастя.
Анжела ЛЕВЧЕНКО.