ДАРИНКА ВОВТУЗUЛАСЯ БІЛЯ МАМU — НАМАГАЛАСЯ ПІДНЯТU ЇЇ, АЛЕ ДАРМА. ДЕВ’ЯТИРІЧНІЙ ДІВЧИНЦ І НЕ ВИСТАЧАЛО СИЛ. ВОНА ТО ПРИПАДАЛА ДО НЕНЬЧИНИХ ГРУДЕЙ, АБИ ПОЧУТИ, ЧИ Б’ЄТЬСЯ ЇЇ СЕРДЕНЬКО, ТО ПРИТУЛЯЛА ЛИЧКО ДО МАМИНИХ ВУСТ, АБИ ЗРОЗУМІТИ, ЧИ ДИХА Є… «НЕНЕЧКО, НЕ ВМИРАЙТЕ, НЕ ЗАЛИШАЙТЕ НАС», — ПРОСИЛА ДАРИНКА Й БОЯЗКО ПОГЛЯДАЛА КРІЗЬ ПРОЧИНЕНІ ДВЕРІ НА ЛІЖЕЧКО, ДЕ СПАЛИ МОЛОДШ І БРАТИК І СЕСТРИЧКА.
ДАРИНКА ВОВТУЗИЛАСЯ БІЛЯ МАМИ — НАМАГАЛАСЯ ПІДНЯТИ ЇЇ, АЛЕ ДАРМА. ДЕВ’ЯТИРІЧНІЙ ДІВЧИНЦ І НЕ ВИСТАЧАЛО СИЛ. ВОНА ТО ПРИПАДАЛА ДО НЕНЬЧИНИХ ГРУДЕЙ, АБИ ПОЧУТИ, ЧИ Б’ЄТЬСЯ ЇЇ СЕРДЕНЬКО, ТО ПРИТУЛЯЛА ЛИЧКО ДО МАМИНИХ ВУСТ, АБИ ЗРОЗУМІТИ, ЧИ ДИХА Є… «НЕНЕЧКО, НЕ ВМИРАЙТЕ, НЕ ЗАЛИШАЙТЕ НАС», — ПРОСИЛА ДАРИНКА Й БОЯЗКО ПОГЛЯДАЛА КРІЗЬ ПРОЧИНЕНІ ДВЕРІ НА ЛІЖЕЧКО, ДЕ СПАЛИ МОЛОДШ І БРАТИК І СЕСТРИЧКА.
Раптом дівчинка відчула під рукою щось тепле. «Кров! — холодом пронизала думка. — Боженьку, це ж кров!» Нарешті мама тихенько застогнала. «Пити», — прошепотіла запеченими вустами. Сяк-так Даринка допомогла неньці опертися на стіну і миттю принесла горнятко води й ложечку. Поїла з неї матусю, щоби та не захлинулася. Так само вона годувала братика…
Даринка тремтіла чи то від холоду, чи від страху. Допомогла матері переповзти через поріг до кімнати — і вона лягла на підлозі, на килимку. Мамині руки були холодні, як лід, тож дівчинка стягнула з ліжка ковдру й накрила неньку. А сама пішла до сіней витирати кров. Вимочувала її ганчіркою, заливаючись слізьми. Це була мамина кров — і від усвідомлення цього сльози лилися ще рясніше.
Присіла біля неньки, гладила її волосся — таке гарне, пишне… І тільки тепер помітила в ньому срібні ниточки сивини. Що трапилося — Даринка не могла збагнути. А де ж батько? Лише тепер спохватилася, що його не було.
Чула, як батьки в сінях сварилися стишеними голосами, потім хтось глухо застогнав, а згодом гримнули сінешні двері й щось наче впало. Чи хтось… Даринка вже була в ліжечку, але миттю зістрибнула з нього й вийшла до сіней. Там і побачила неньку на підлозі.
Уже під ранок Даринка допомогла мамі лягти в ліжко. Вдень прийшла сусідка — тітка Марія. Вона нагріла води і, змиваючи з тіла жінки кров, сказала сердито: «Убивця проклятий». Але, глянувши на Даринку, замовкла.
Тітка допомогла дівчинці попорати худобу й пішла. Прокинулися молодші діти. Побачивши, що ненька спить, тихо зсунулися з ліжка і полопотіли босими ноженятами у двір. Тут, під розлогою яблунею, стояв стіл і лавочки. Тут вони всеньке літо снідали, обідали й вечеряли…
Аж під вечір прийшов батько. Якийсь тихий, смиренний… Діти кинулися до нього з обіймами — і лише Даринка стояла незворушно. Вона побачила, як із батькових очей скотилася сльоза. Відіславши дітлахів гратися, батько підійшов до Даринки й міцно пригорнув її до себе. Так тепло, затишно стало дівчинці, проте за мить вона вирвалась із батькових рук, її оченята налилися болем і образою. Як він міг?!
— Ти… не ображайся, доню, — мовив тато. — Бережи маму. Дуже бережи і… передай їй ось це…
Даринка не встигла нічого сказати у відповідь. Батько швидко обійняв малюків і пішов із двору, не озираючись. А в руках у дівчинки залишився згорточок — і вона понесла його до хати.
Через дві доби мамі стало краще. Але Даринка помічала, як вона здригалася щоразу, почувши скрип хвіртки. Коли матір одужала, то, шукаючи щось у шафі, натрапила на згорточок і запитала в доньки, звідки він тут.
— Ой ненечко, я зовсім забула вам про нього сказати. Це тато залишив… — пояснила дівчинка.
Матір обережно розгорнула пакунок, дістала звідти дві коробочки і невеличкий аркуш паперу. Самими очима почала читати його: «Рідна моя, прости мені мою сліпу любов до тебе і таку ж ревність. Прости і бережи наших дітей».
Матір склала лист і ніжно притулила його до губ, а сльози так і котилися з її сумних очей. Коробочок не відкривала. Загорнула їх назад і поклала до шафи. Потім обняла Даринку й поцілувала її русяву голівку.
У маленькому серденьку дівчинки вже не було гордості за батька. І любові до нього, здається, не було. Тільки розчарування. Щойно згадувала про тата — з пам’яті виринав образ скаліченої неньки. Так хотілося, аби тато більше ніколи не з’являвся в їхньому житті. І він мовчав.
Даринка помічала, як тихими зоряними вечорами матуся, вклавши дітей спати, сідала біля відчиненого вікна і дивилася в темряву. Про що вона думала? Даринка не наважувалася запитати. Вона дуже любила неньку, старалася в усьому їй допомагати, жаліла, пишалася нею.
…Промчали роки. Мамина врода не зів’яла, а пишно розквітла зрілістю. Даринка помічала, що подібна до матері — і була вдячна за це Богові. А ось братик із сестричкою росли схожими на тата. Мама часто затримувала погляд на синові. Казала, що він — чистий батько, лише вдача дідова. Хлопець ріс справжнім господарем, але залишатися в селі, як і його молодша сестра, не захотів. Обоє вони вивчилися і поїхали до міста. Біля мами була Даринка. Невдовзі вийшла заміж і привела в дім зятя.
Вадим сподобався матері, бо й на роботі його шанували, і господарем був добрим, і Дарину любив. Хотілося розділити цю радість із чоловіком, але він мовби розчинився десь у світах. Уже й двох внучат подарували діти матері…
— Знаєш, мамо, — сказала якось Дарина, — я вже давно простила батька. Але якби він повернувся, то, напевне, не змогла б жити з ним під одним дахом.
— Так не можна, доню, — мовила матір, зітхаючи. — Не нам його судити. Він уже сам себе засудив. Це ж двадцять літ ні слуху ні духу про нього…
Цієї ночі матері не спалося. Уже перед світанком накинула теплу кофтину й вийшла у двір. Боже, яка тиша, яка благодать… Листя кружляло в повітрі й лягало на землю, припадаючи до неї цілунком вдячності. Вона так любила спостерігати за листочками-човниками… Згадалася юність, і думки, хаотично випереджаючи одна одну, вихоплювали з пам’яті особливі миті. На душі в жінки було дивно трепетно. Чого б то? Пішла по холодній траві в сад, помилувалася вуликами, привіталася з новим днем, що ледве займався. «Буде сонячно», — подумала.
…Уранці діти, як завше, пішли на роботу, а бабуся залишилася вдома з внуками. Вони не давали їй ні хвилинки спокою. Все їм дай, розкажи, покажи… Відлучилася на кілька хвилин, аби погодувати птицю, і раптом почула радісні вигуки дітвори. Обернулася — й обімліла. Внуки повисли на руках гарного сивочолого чоловіка, котрий несміливо стояв біля хвіртки.
Світ сколихнувся в її очах — і вона, мов листочок, лягла на ще зелену траву. Раптом над нею нахилилися личка дітей і… таке рідне, близьке й водночас чуже та далеке обличчя того, кого любила все своє життя і котрий його скалічив. А може, ні?
