– Я свою квартиру Галині віддам, а сама до тебе переїду. Ти ж однаково одна, ні чоловіка, ні дитини, – мати говорила впевнено як про вже вирішену справу. Надя навіть не знайшла слів у відповідь. А мати продовжувала.
– Відпишу свою квартиру Галинці, а то, де це бачено, утрьох живуть у кімнаті у гуртожитку. А ти тут одна в таких хоромах, – мати обвела очима простору кухню.
Надя заробила на цю квартиру сама, ні в кого нічого не просила. Так у таких родичів попросиш! Мати на пенсії, молодша сестра Галина з чоловіком та дитиною живуть від зарплати до зарплати. Мати навіть зі своєї пенсії примудряється їм допомагати, там-таки улюблена онучка.
– Галина ж у нас сімейна з дитиною, а Надя як королева живе одна у двокімнатній квартирі, – розповідала родичам мати.
Надя тут же хотіла запропонувати матері, щоб та переїжджала до кімнати в гуртожитку, коли їй так хочеться зробити подарунок Галині. Або хай живуть усі разом, розсміялася вона про себе, бо знала, що зять із Лідією Петрівною не вживеться. Ось вони і туляться там утрьох. Квартира матері – це її власність.
Надя завжди думала, що єдині спадкоємці вона та сестра та інших варіантів бути не може. Вона виїхала з материнської квартири ще десять років тому і всі ці роки платила іпотеку. Не було в неї часу ні на дитину, ні просто в кіно сходити. Галина залишилася жити з матір’ю. Ладили вони чудово, але потім Галина знайшла собі чоловіка.
І врешті-решт живуть вони в кімнаті в гуртожитку.
– Галина не сидить на шиї у чоловіка, – гордо розповідала всім мати. – Закінчила курси манікюру, заробляє.
Надія тільки хмикала у відповідь. Ставити за приклад старшу дочку мати не стала б, якось вона її цуралася. А вже одне те, що Надя заробила собі на квартиру, говорить про те, що саме вона працює і не сидить ні в кого на шиї. Вона десять років поєднувала три посади, щоб виплатити іпотеку та не тягнути її тридцять років. За ці роки Галина одружилася, народила дитину і тепер була прикладом для матері.
Лідія Петрівна хвалилася молодшою донькою, про Надю зазвичай мовчала. Надя із родичами спілкувалася рідко. Ніхто не прагнув спілкування. Вони приїжджали до неї, щоб подивитись квартиру. Особливо заздрив чоловік Галини, по ньому було одразу видно. Він по-господарськи обійшов усю житлову площу і постійно говорив, тут треба переробити, тут відремонтувати.
Надя мовчала. Тільки тебе не вистачало, думала вона. І ось чи вони разом це вирішили, чи мати надумала, тільки прийшла вона до Надії вже з готовим рішенням.
– На тобі, дочко, можна хрест поставити. Вже тридцять п’ять років, ти все життя одна й проживеш. А якщо так, то мати тобі не завадить. Тут дві кімнати, в одній я житиму, в другій ти, – як по поличках все розклала Лідія Петрівна. – Що ж, матір на поріг не пустиш, – помітивши реакцію дочки, хитро примружилася мати.
Надя так і сказала: – Не пущу. Розбирайтеся самі, беріть іпотеку. Це ваші проблеми, а я хочу спокійно жити.
– Спокійно, значить…. Ти мені тоді не дочка.
Надя через деякий час дізналася, що це Галина попросила від матері здійснити такий обмін, або вона не побачить онучку. Мати переписала квартиру на молодшу дочку. Молода сім’я одразу переїхала. Матері тепер іти нікуди. Вона приходить до себе додому лише пізно ввечері, сподіваючись, що всі вже заснули. Аби не зустрітися із зятем!
Іноді Надя таки думає, нехай мама живе тут, місця вистачить, а іноді їй стає прикро.