Моїй дочці – Олені – тридцять два роки. Її чоловікові – Василеві – тридцять сім. Цілком дорослі, самостійні люди. Обидва працюють, виховують двох дітей. Мешкають у двокімнатній квартирі, яку взяли в іnотеку. Початковий внесок за них сплатили ми з чоловіком, були у нас деякі заощадження.
І це ще не все. Кілька разів на рік ми влаштовуємо їм “вільний іпотечний місяць” – віддаємо їм суму, що вони мають заплатити.
Зазвичай, це відбувається перед Новим роком і в серпні, все-таки в онуків школа, секції та таке інше. Потрібно купувати речі, взуття, канцелярію. Ну це зрозуміло. Дочка і зять начебто без образ.
Але є у нас ще син – Артем. Хлопцеві всього двадцять шість, по суті, він тільки починає доросле життя, я не враховую навчання в інституті та пошук пристойного місця роботи. Артем влаштувався на роботу, почав потихеньку звикати до всього. У нього навіть дівчина з’явилась. Але, оскільки, на той час він жив з нами, ні про які серйозні стосунки не йшлося.
Він сам мені про це казав. І, загалом, я з ним згодна. Ми з батьком дуже хотіли допомогти Артему придбати своє житло, але варіантів не було. Винаймати квартиру одному – безглуздо, зайва трата грошей, цей варіант ми навіть не розглядали.
А через півтора року трапилася сумна подія: пішла з життя тітка мого чоловіка. Жінкою вона була суворою, колись обіймала партійну посаду, і це не могло не позначитися на її характері. У своє життя вона нікого не пускала і хоча спілкувалася з нами, особливо близькі ми не були.
Тому, коли після похорону ми дізналися, що свою трикімнатну квартиру вона заповідала моєму чоловікові – були просто шоковані. Опускаючи всі деталі, скажу одразу: ми вирішили, що квартира має належати Артему.
У Олени житло є, захочуть розширюватися – їхня справа. Варіантів багато, працюють удвох. Треба буде – допоможемо.
Але сина скидати з рахунків ми також не стали. Віддали йому ключі та допомогли з переїздом. Боже мій, що тут почалося. І як ви думаєте, від кого? Від зятя!
-Чому ви віддали квартиру синові, а не дочці? – кричав на нас зять.
– Ви що, взагалі там усі очманіли? У нас діти, а ваш “хлопчик” ще навіть не одружений! Нам трикімнатна квартира потрібна, а не йому! Зрештою, могли її продати та розділити між дітьми гроші порівну!
-Послухай, Васю, ця квартира наша за законом, – сказав йому мій чоловік, – і тільки ми маємо право вирішувати, як нею розпоряджатися. А ти не смієш так розмовляти з нами та вказувати нам, що робити.
-Та ви просто з глузду з’їхали та все тут! – продовжував зять.
– І взагалі, я наполягаю на тому, щоби ми помінялися з Артемом квартирами. Йому вистачить дві кімнати, а нам трикімнатна квартира буде дуже доречною.
– Невже? А ти думаєш, що Артем збирається завжди жити один? Він також одружиться, у нього будуть діти.
-Коли це буде?!
Цікаво, що дочка теж стала на бік свого чоловіка і ще не раз намагалася знову завести цю розмову. Сваритися ми не стали, але й поступатись теж. А зятю сказали, що вони мають своє житло тільки завдяки нам.
Його батьки не дали їм жодної копійки. Якби не ми, вони зараз жили б в орендованій квартирі та про свою тільки мріяли.