А я й не знала, що сказати маю, бо колись про те й мріяла, щоб вернути його, щоб
жили ми лиш один для одного, хоч слова його на прощання й досі пам’ятаю.
«Порожньої мені не треба»…
Мати його дуже онуків хотіла, а в мене ніяк не виходило дитя на світ привести. От
Матвій і покинув мене після п’яти років шлюбу. Хоча, ні, то було не так. мати його
пішла до моєї матері і сказала:
– Забирайте свою ялівку.
– Ялівку?, – не втрималася моя мама, – Я вам дала квітучу дитину, а ви мені що
вертаєте?
Так, на мене важко було дивитися, бо витурювали мене з родини з розмахом, було
таке враження, що насолоджуються кожним своїм вчинком, наче п якому сценарію
працюють.
– Нічого, дитино, нічого, – казала мені мама, – Ще знайдеш свою долю, добре, що
хоч до нашого села не докотиться те.
Але докотилося і свекруха колишня й не розуміє, яку мені тим зробила ласку.
Справа в тому, що на хуторі жив один чоловік з родиною, про нього ніхто толком і не
чув, казали, що багач і тримає й коні, й пасіку, навіть на той час машину мав. І ось
його жінка мала привести на світ маля, їхав чоловік та не довіз її вчасно. Сиротами
лишилося троє діток, і останнє ж немовля.
І одного дня приходить до нас жінка одна та почала говорити, що тому Миколі
потрібна господиня до хати.
– У нас жінки перебірливі і всі майже заміжні. Може твоя Юстина піде?, – питала
вона в мами, – Ти подумай, що може так їй Бог дає дітей.
І я задумалася над тими словами, що я можу бути матір’ю дітям і одразу згодилася. Я
йшла в ту родину за одним – стати мамою, я не думала, що стану й коханою
дружиною.
Знаєте, молодші діти мене одразу прийняли, а от старша донька ніяк. Та й я й не
дуже й старалася якийсь підхід знайти – нагодувала, в чистому і добре. Коси плести
мені не давала, ні обійняти її. А я й без того мала купу клопоту, бо в домі все на мені.
Марина й досі така, замкнута, не каже мені «мамо», хоч вже й сама онуку має. Зате
молодші, а особливо маленька Ольга, то моя радість і втіха, я в тих маленьких
долоньках й відродилася.
З Миколою у нас довго нічого не було, я любила Матвія, а він свою дружину, а потім
якось все саме собою сталося і ми щасливо прожили на хуторі всі ці роки. Діти нас
навідували часто, а тепер дуже рідко, бо Миколи вже нема, дорога погана і я
перебралася в село. Про моє життя ніхто нічого й не знав, бо я й подруг таких не
мала та й не люблю про себе язиком плескати.
І ось через стільки років Матвій у мене на порозі з женячкою.
Слухайте, та мені сімдесятка на носі, а я буду навколо чоловіка упадати? Нащо мені
те треба?
– А нащо тобі порожня жінка?, – питаю його.
– Та аби старість зустріти повної не треба, – сказав і засміявся своєму жарту.
– Знаєш, ти мені не потрібен ніякий, ні повний, ні порожній. Йди.
– Я ж знаю, що любила ти мене, а заміж вийшла, бо виходу не мала.
– Я свого чоловіка любила, але де тобі те зрозуміти. Йди.
– Кажу, що самотній я і ти така, то чого не зійтися?
– Бо я не сама і маю дітей та онуків, а як не вступишся з хати, то їм зателефоную.
– Та прибіжать до тебе чужі. Мене рідні он доглядати не хочуть, а ти? Насмішила ти
мене.
Я тоді на першу кнопку тиць і потрапила на Марину: «Дитино, – кажу, бо й не бачила
кому дзвоню, – Приїдь!».
Я не думала, що в той же день всі й приїдуть! Перша прийшла Марина і каже мені:
– Що сталося? У вас такий голос був? Я аж не знала, що робити!
– Та женихався колишній чоловік, а я не знала, як з хати виставити.
– То ми з ним поговоримо, – сказали діти.
І таки поговорили, що більше Матвій мене не турбував, а мені на душі так стало
тепло, що мої діти за мене заступилися, видно, я для них справжня мама, навіть,
якщо Марина мене так не називає? Як ви гадаєте?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних
героїв.