Як Кремль використовує свій вплив на УПЦ МП в Росії та в Україні для того, щоб задушити нашу державність і незалежність
Помісна українська церква народилася. Вона ще не має «свідоцтва про народження», яке новообраний предстоятель Православної церкви України має отримати з рук Варфоломія 6 січня. Але вже живе, і для нас усіх важливо, яким шляхом вона піде. Багато в чому це залежатиме й від позиції Епіфанія, від його світоглядних цінностей, життєвих принципів, від розуміння ролі Православної церкви в житті країни, особливо в нинішніх складних умовах війни й боротьби за єдність нації.
Нам здається, що три роки тому, у грудні 2015-го тоді ще Митрополит Переяслав-Хмельницький і Білоцерківський та Патріарший намісник Епіфаній досить детально виклав свої погляди в статті «Чи довго ще в українських душах буде нишпорити рука Москви?», опублікованій на офіційному сайті УПЦ КП. Пропонуємо ознайомитися з нею читачам Укрінформу.
* * *
Різке загострення міжконфесійних відносин, яке можна спостерігати впродовж останнього часу, загрожує суспільній стабільності та національній безпеці України. В цих умовах особливо нагальною є потреба проаналізувати стан справ та запропонувати можливу відповідь на виклик.
Йдеться про спільні дії керівництва Церкви Московського Патріархату, політичного керівництва Російської Федерації із залученням представників чільного духовенства Церкви Московського Патріархату в Україні (яка іменує себе Українською Православною Церквою) та політичних діячів прокремлівського спрямування. Яскравий прояв і приклад цих спільних дій – інформаційна спецоперація під назвою «Конфлікт навколо храму в с. Птича на Рівненщині», мета якої – якомога більше дестабілізувати суспільну ситуацію в Україні, а закордоном представити нашу державу як місце «кривавих релігійних гонінь і переслідувань», чим виправдовувати свою подальшу агресію.
ПЕРЕДІСТОРІЯ
Як всім добре відомо, Московський Патріархат як публічна інституція, за винятком дуже коротких періодів, завжди був, з власної волі чи проти неї, тісно інтегрований з державною владою країни: Московського царства, Російської імперії, Радянського Союзу і нині – Російської Федерації. В СРСР і після його розпаду в Російській Федерації офіційно було задеклароване відділення Церкви від держави. Але всім очевидно, що державна влада цієї країни цілеспрямовано проводила і проводить політику повного включення структур Московської Патріархії в Росії та закордоном в реалізацію власної внутрішньої та зовнішньої політики.
Приклад такої тісної взаємодії – трагічний стан розділення, в якому Українська Православна Церква опинилася після сумних подій першої половини 1992 року. Кульмінацією цих подій став інспірований російськими спецслужбами і Московською Патріархією переворот в керівництві УПЦ (відомий як так званий Харківський собор), наслідки якого не подолані й дотепер. Спровоковане тоді з Москви церковне розділення, на моє глибоке переконання, – одна з причин нинішньої неоголошеної війни та часткового успіху агресії Росії проти України (окупація Криму і частини Донбасу).
З розповідей нашого Патріарха Філарета, який п’ять десятиліть очолює Київську православну архієрейську кафедру, мені добре відомі методи впливу на Церкву Московського Патріархату, які застосовувалися передовсім через колишній Комітет державної безпеки при Раді Міністрів СРСР (КДБ). В умовах тоталітарного правління в СРСР, яке відзначалося повним контролем з боку влади і спецслужб за життям всього суспільства, Православна Церква як ідеологічно ворожа атеїстичній Компартії структура перебувала під особливим наглядом.
На практиці це означало, що жодне цікаве для держави питання існування Церкви не могло бути вирішене без відома КДБ і що в середовищі Церкви перебували агенти спецслужб (як відряджені працівники КДБ, так і завербовані особи з числа церковних діячів). Завданням агентів було впливати на діяльність Церкви у бажаному для влади напрямку та не допускати небажаних подій.
З іншого боку, для досягнення своєї мети спецслужби вербували в церковному середовищі агентів та засилали на роботу в церковні структури офіцерів КДБ під прикриттям. Таких агентів, порівняно з усією структурою Церкви, було не багато, але вони, спираючись на державу, мали значний вплив.
Внаслідок розпаду Радянського Союзу та проголошення незалежності України колишня система державного контролю за життям Церкви в нашій країні була демонтована. Натомість в Росії структура Московського Патріархату й надалі перебуває у тісній залежності від держави. З плином часу ця залежність лише посилюється під впливом низки факторів, головними з яких є прихід до влади в РФ вихідців з КДБ та ідеологічна спорідненість обох сторін у прагненні реалізувати імперський проект «Русский мир».
Яке все це має відношення до України та до Української Церкви? Пряме і безпосереднє.
«ЛЕНІН ПОМЕР, АЛЕ СПРАВА ЙОГО – ЖИВЕ!»
Серед чільних діячів Церкви Московського Патріархату перебували та продовжують перебувати особи, про яких ще з часів СРСР відомо як про завербованих агентів КДБ – про це свідчила їхня діяльність та ставлення до них радянської влади. Немає жодних підстав вважати, що їхня співпраця з російськими спецслужбами, які офіційно є спадкоємцями КДБ, була припинена. Навпаки, вся їхня діяльність продовжує свідчити про працю – тепер вже в інтересах державної влади Російської Федерації.
Так само немає жодних підстав вважати, що методи і практика впливу радянських спецслужб на Церкву були відкинені в Російській Федерації чи зазнали істотних змін. Навпаки, все свідчить про те, що такий вплив лише посилився, адже тепер Московський Патріархат розглядається не як ідеологічно ворожа структура, існування якої держава терпить, а як один з ідеологічних стовпів державної системи та провідник внутрішнього і зовнішнього впливу Кремля.
З цього цілком логічно випливає, що на допомогу і заміну старим, завербованим ще в СРСР, церковним діячам та інфільтрованим агентам приходять нові, молоді кадри. І це стосується не лише Росії, але й України та інших країн, де Московський Патріархат веде свою діяльність.
ЗОВНІШНІ ЗВ’ЯЗКИ
Відділ зовнішніх церковних зносин (нині – Відділ зовнішніх церковних зв’язків, ВЗЦЗ, російська абревіатура – ОВЦС) Московського Патріархату і в радянський час, і тепер особливо тісно пов’язаний зі спецслужбами, адже займався і займається закордонною діяльністю, яка завжди викликала пильну увагу Кремля. Достовірно відомо, що і в часи СРСР, і зараз у структурах ВЗЦЗ МП працювали і працюють агенти кремлівських спецслужб та їхні офіцери під прикриттям (як світські особи, так і ті, хто отримав посвячення в сан). Відомо, що саме до сфери відповідальності таких агентів належить, наприклад, ситуація в Україні.
Окрім негласного співробітництва зі спецслужбами, ВЗЦЗ МП має цілком відкриту тісну співпрацю з МЗС РФ, закріплену на інституційному рівні через відповідні механізми консультацій, координації роботи та взаємної підтримки. Якою є дипломатія у виконанні панів Лаврова і Чуркіна, українській аудиторії немає потреби пояснювати зайвий раз.
«ОВЦО» ТА PR
Варто зазначити, що після того, як голова ВЗЦЗ МП митрополит Кирил (Гундяєв) став у 2009 р. главою Московського Патріархату, цей відділ було реорганізовано у кілька нових. Зокрема, на його базі з’явився Відділ взаємодії Церкви і суспільства (ВВЦС, російська абревіатура – ОВЦО), голова якого – скандально відомий протоієрей Всеволод Чаплін – один із найбільш одіозних провідників кремлівської ідеології. Під наглядом ВВЦС та у взаємодії з ним працюють різні псевдо-громадські структури («Союз православных братств», «Союз православных граждан», «Ассоциация православных экспертов» і подібні), які насправді – агентура впливу російських спецслужб.
При патріархові Кирилі (Гундяєві) на базі служби комунікації ВЗЦЗ МП також було сформовано нову інформаційну структуру, яку очолив Володимир Романович Легойда. Ця структура має тісну вертикальну єдність та працює як церковний аналог російських державних пропагандистських інструментів на кшталт «Россия сегодня» Дмитра Кисельова.
До речі, цікавий факт – і Лавров, і Кисельов у розпал агресії проти України отримали з рук патріарха Кирила вищі ордени РПЦ, натомість Патріарх був удостоєний звання почесного доктора Російської дипломатичної академії.
ФІНАНСУВАННЯ
Окрім системної взаємодії на рівні структур Московського Патріархату і впливу на МП інфільтрованих агентів спецслужб, відбувається також і фінансове стимулювання корисної для Кремля діяльності РПЦ.
Навіть у російських медіа від 1990-их років і до нинішнього часу відкрито говорять про різні схеми прямого і непрямого фінансування владою РФ потреб МП. Зокрема, йдеться про схеми збагачення за рахунок зовнішньоекономічної, лобістської та внутрішньої діяльності особисто митрополита (нині патріарха) Кирила (Гундяєва), статки якого оцінюють від сотень мільйонів до мільярдів доларів США.
Також повідомлялося про традиційну для нинішньої влади РФ схему, коли за вказівкою з Кремля державні та приватні фінансово-промислові структури (компанії нафтогазового, банківського та інших високоприбуткових секторів) щорічно «добровільно жертвували» на потреби Московського Патріархату сотні мільйонів доларів. А буквально днями була розповсюджена доповідь про те, що пов’язані з Московським Патріархатом структури впродовж трьох останніх років отримали найбільшу кількість так званих грантів Президента Росії – на загальну суму в чверть мільярда рублів.
Як кажуть в народі, хто платить – той замовляє музику.
ЯК У 1992 РОЦІ ОРГАНІЗОВУВАЛИ ЦЕРКОВНУ «ДНР»
Усі ці проблеми були б зовнішніми для України, якби структура Московського Патріархату не впливала б, за даними соціологічних опитувань, на майже 20% наших співгромадян, не контролювала б понад 10 тисяч релігійних громад включно з головними святинями нашого народу, такими як Києво-Печерська та Почаївська лаври.
Хочу нагадати, що в січні-червні 1992 року було вчинено переворот в керівництві Української Православної Церкви. Як можна судити зараз з відомих фактів, безпосереднє відношення до організації та проведення перевороту з церковного боку мав митрополит Кирил (Гундяєв) як ідеолог та голова ВЗЦЗ МП, а з боку спецслужб – генерал-полковник КДБ Микола Михайлович Голушко.
М. Голушко у 1987 – вересні 1991 роках був головою КДБ УРСР, з 20 вересня по 6 листопада 1991 р. – в. о. голови Служби безпеки України, з листопада 1991 р. – керівником Секретаріату Міжреспубліканської служби безпеки СРСР, а з кінця 1991 р. – заступником міністра безпеки Російської Федерації, керівником Служби зовнішньої розвідки РФ. Високе службове становище в Москві, особисті контакти в Україні, знання оперативної ситуації, а за деякими свідченнями – і вивезенні до Москви документи КДБ УРСР, дозволили генералу Голушкові разом з Московською Патріархією організувати і провести у травні 1992 року так званий Харківський собор. Формально керував цим «собором» покійний нині митрополит Никодим (Руснак), відомий в РПЦ ще з 1960-их років своєю працею на КДБ, зокрема у формі доносів. Його руками нове керівництво УПЦ (МП), узгоджене в Москві, було приведене до влади шляхом грубого порушення законодавства України, зареєстрованого державою Статуту Церкви та церковних канонів.
По суті, Українська Православна Церква в 1991 – 1992 роках зіткнулася з тими ж схемами впливу, які в 2013 – 2014 роках Росія застосувала в цілому проти України: агресивна пропаганда, використання агентури, пряме застосування спецслужб, захоплення влади з подальшою фальшивою легітимацією (через формальне благословення Московського Патріарха – в 1992 році, через фальшиві референдуми в Криму і на Донбасі – у 2014 році).
На щастя, Україні як державі вдалося в цілому переконати міжнародне співтовариство у своїй правоті. А от у спільноті Православних Церков, де Московський Патріархат (завдяки контролю над Україною) становить більше половини всіх православних світу – ситуація для УПЦ склалася протилежна.
Приведене до влади внаслідок перевороту 1992 року нове керівництво Церкви Московського Патріархату в Україні продовжило традиційну лінію взаємодії з Кремлем. Завдяки їй попри наявність серед єпископів, священиків та мирян УПЦ МП і в минулому, і особливо в нинішніх умовах щирих українських патріотів ця Церква як суспільна структура продовжує виступати провідником російської політики в Україні, агентом впливу Кремля на українські державу, владу і суспільство.
На важливих посадах в ній знаходяться особи, залежні від Росії. В керівних структурах як у Києві, так і в низці областей перебувають агенти російського впливу. А через тісно пов’язаних з Росією фінансово-політичних діячів надається грошова підтримка особам і проектам, у діяльності яких зацікавлена влада Росії.
СІРИЙ КАРДИНАЛ?
У 2011 – 2013 роках лише у приватних розмовах, а після Революції Гідності – й у відкритих публікаціях неодноразово повідомлялося про особливий вплив, який на діяльність УПЦ МП набув ще до 2012 року російський громадянин, а зараз – народний депутат України і мільярдер Вадим Владиславович Новинський. Генеральною прокуратурою України розслідується справа, в якій В. Новинський фігурує як особа, яка допомагала колишнім Президенту В. Януковичу, міністру внутрішніх справ В. Захарченку та генеральному прокурору В. Пшонці незаконно втручатися в життя УПЦ МП, щоб змусити хворого і непокірного митрополита Володимира (Сабодана) подати у відставку, а натомість просунути в керівники цієї Церкви митрополита Антонія (Паканича).
За численними повідомленнями у ЗМІ, В. Новинський має значний вплив на митрополита Антонія (Паканича), а через нього як керуючого справами УПЦ МП – на діяльність всього вищого церковного керівництва.
Після смерті в липні 2014 року митрополита Володимира (Сабодана) та обрання у серпні 2014 року новим керівником УПЦ МП митрополита Онуфрія (Березовського), не зважаючи на публічні викриття своєї попередньої діяльності, митрополит Антоній (Паканич) та В. Новинський зберегли і навіть посилили свій вплив на УПЦ МП, особливо в інформаційній та юридичній сферах.
«ВЛАСТИТЕЛИ ДУМ»
Зокрема, через пов’язаного з митрополитом Антонієм єпископа Климента (Вечерю) відбувається керівництво офіційними інформаційними каналами УПЦ МП. У цьому ж колі впливу знаходяться і неофіційні, але дуже активні та постійно цитовані офіційними церковними джерелами інформаційні структури. Їхньою видимою верхівкою є так звана «Спілка православних журналістів» та сайт «Православная жизнь». Ці ж джерела як від свого імені, так і під псевдонімами чи анонімно розповсюджують інформацію, вигідну для Москви, зокрема провокаційного та екстремістського змісту.
Є відомості, що Московська Патріархія в особі згадуваного вище В. Легойди та очолюваного ним інформаційного підрозділу МП координує та спрямовує вигідні для кремлівської політики напрямки діяльності інформаційних структур з орбіти митрополита Антонія (Паканича). Підтвердження цього можна простежити й у публічній площині, коли одночасно з’являються заяви та коментарі однакового змісту від згаданих інформаційних ресурсів, від самого В. Легойди як спікера МП та від офіційних речників Росії на кшталт прес-служби МЗС РФ чи «уповноваженого з прав людини».
РОЗДІЛЯЮТЬ – ЩОБ ДАЛІ ВЛАДАРЮВАТИ
За наявною інформацією, керівництво Московської Патріархії навесні 2014 року було не впевнене у подальших перспективах існування структури УПЦ МП (як і у збереженні єдності України), а тому готувало сценарій «федералізації» Церкви в Україні з виділенням окремого «митрополичого округу Новоросії» (або окремих митрополичих округів з центрами в Криму, на Донбасі, в Одесі та можливо в Харкові). Зараз же в Москві заявляють, що такий сценарій не актуальний (особливо через крах кремлівського проекту т. зв. Новоросії) і що завдяки митрополиту Антонію (Паканичу) Московський Патріархат повністю контролює керівництво УПЦ МП, зокрема позицію і дії митрополита Онуфрія (Березовського).
З плином часу стає більш очевидним, що російські політичні та церковні кола через свій структурний та особистий вплив на УПЦ МП роблять все можливе для того, щоб використати її як інструмент проросійського впливу на державу, владу і суспільство в Україні, при чому за основу обраний негативний сценарій розпалення ворожнечі як найбільш простий для реалізації. Бо руйнувати – не будувати.
Президент України та багато інших високопосадових осіб нашої країни не одноразово публічно заявляли про те, що після поразки планів зовнішньої військової агресії Росії проти України, які були зупинені, Кремль поставив собі за мету досягти внутрішньої дестабілізації в нашій країні з подальшою організацією заворушень, можливого збройного перевороту і колапсу української державності.
З усього, що було вище викладене, і з того, чому свідками всі ми зараз є, самоочевидний той факт, що структурами Московського Патріархату в цьому плані дестабілізації відведена одна з провідних ролей. При чому, агентура відіграє роль розпалювачів протистояння, а рядові священики та віряни, які досі наївно вірять своїм провідникам, – роль жертв.
В останні роки керівництва покійного митрополита Володимира (Сабодана) українською гілкою Церкви Московського Патріархату була цілком відчутною тенденція його самого та оточення відірватися від московського контролю, провадити більш збалансовану політику, орієнтовану на внутрішні, а не кремлівські інтереси. З приходом до влади в УПЦ МП нової команди виразною є тенденція до протилежного.
У рази зросла агресивна риторика щодо двох основних конфесій України, які послідовно борються проти накидання нашому народу московського ярма – маються на увазі Київський Патріархат і Українська Греко-Католицька Церква. Дійшло до того, що патріарх Кирил (Гундяєв) прямо заявив, що події в Україні – це «релігійна війна», в якій нібито «уніати та схизматики», тобто греко-католики та вірні Київського Патріархату, «борються проти канонічного православ’я», тобто проти Російської Церкви. Віддзеркаленням цих думок звучать заяви митрополита Онуфрія (Березовського), інтерв’ю митрополита Антонія (Паканича), єпископа Климента (Вечері), численні публікації на підконтрольних їм ресурсах, де УПЦ Київського Патріархату та УГКЦ обвинувачуються в усьому – від переслідування вірних Московського Патріархату до пропаганди війни.
Навіть відверто шкодячи своїй суспільній репутації всередині нашої держави, керівники УПЦ МП вперто не визнають російської агресії проти України, називаючи те, що відбулося в Криму і на Донбасі, «братовбивчим конфліктом» або, кажучи світською мовою, громадянською війною. В цій риториці вони повністю наслідують кремлівську офіційну пропаганду, яка твердить, що «РФ – не сторона конфлікту». А раз немає зовнішньої агресії – то не треба і закликати паству захищати Україну від ворога, можна не шанувати героїв цієї неоголошеної війни – «бо в громадянській війні немає героїв», бо «наша паства і там, і там», тобто по обидва боки фронту.
Останній аргумент про «паству і там, і там» взагалі вражає: за цією ж моделлю можна сказати, що між бандитами і правоохоронцями ми не можемо обрати, кого морально підтримати, бо і поліцейські, і бандити як хрещені в одній Церкві – «наша паства».
І не печуть вищим керівникам УПЦ МП ордени, отримані особисто з рук В. Путіна. Можливо, навпаки, митрополити Онуфрій і Антоній, Павло та Агафангел, Іларіон і Августин лише чекають, коли можна буде, надівши путінські відзнаки на рясу, йти «зустрічати визволителів»? Є численні свідчення, що саме такі настрої панують серед вищого керівництва УПЦ МП: «пересидимо, перечекаємо, ще прийде наш час». І як аргумент наводять приклад повернення у владу їхнього покровителя і шанувальника Януковича, який після поразки 2004 року став і Прем’єр-міністром, і Президентом.
«ЗАХОПЛЕННЯ ХРАМІВ»
У перший же день після втечі Януковича російські ЗМІ поспішили оголосити про «захоплення майданівцями Києво-Печерської лаври». А от про те, що посередниками між керівництвом лаври й обуреними активістами стали саме представники Київського Патріархату, які переконали людей не чинити ніяких насильницьких дій, – зараз воліють не згадувати. Як не згадують і про численні заяви УПЦ Київського Патріархату щодо категоричного засудження провокаційних закликів до насильства проти майна і служителів УПЦ МП – а такі листівки і заклики регулярно з’являлися, при чому кожного разу ниточки від них вели до Москви.
Як не старалися пропагандисти, але переконливо довести наявність «переслідування в Україні православних МП» не могли і не можуть. Єдиним аргументом у їхньому арсеналі залишилися так звані «захоплення храмів». Про що ж насправді йдеться?
Внаслідок подій двох останніх років все більша кількість парафіян МП розуміє, що керівництво цієї Церкви залежить від Москви та служить її інтересам. Якщо навесні 2014 року ще були якісь сподівання, що в нових умовах керівники УПЦ МП стануть на українські позиції, розпочнуть конструктивний діалог з УПЦ Київського Патріархату та подолають існуюче розділення, то з плином часу стало зрозуміло, що не лише цього не буде, але і того рівня діалогу, який визрів за митрополита Володимира (Сабодана), нинішні провідники МП категорично не хочуть.
І тоді те, на що не спроможні керманичі, роблять самі парафіяни – єднають Церкву знизу. За два роки досить значна кількість колишніх прихильників МП полишила цю Церкву, ставши парафіянами Київського Патріархату. У великих містах, містечках чи селищах, де є храми обох Патріархатів, віруючі просто «голосують ногами». А ось в селах, де храм один і де обурення Московським Патріархатом спричиняється до відходу від нього більшості мешканців (як от у часто згадуваній зараз Птичі на Рівненщині, де з мешканців села за МП – ледве десята частина), виникає конфліктна ситуація.
За законом, громада має повне право вільно обирати своє підпорядкування. На практиці ж духовенство МП заявляє, що як громада обирати ви можете, але «храм – наш». Тобто ви, парафіяни, якщо не хочете бути в МП – ідіть із власного храму геть, а храм залишиться Московському Патріархату, навіть якщо до нього буде ходити десять прихильників МП. Хочете молитися в храмі – будьте покірні МП, а не хочете хилити голову перед Москвою – ідіть геть, а храм залиште нам.
А коли обурені парафіяни не бажають віддавати свій храм Московському Патріархату – то такий храм оголошують «захопленим».
Варто особливо наголосити: Київський Патріархат не захоплює храмів. Храми як належали, так і належать громадам, які в них моляться. Пропагандистський штамп про «захоплення» вигаданий та використовується промосковською пропагандою для того, щоб не допускати відходу від МП віруючих і щоб мати привід втручатися в українські справи.
У мережу потрапили документи, які свідчать, що в УПЦ МП створений спеціальний підрозділ, який централізовано займається «керуванням конфліктами». Його мета – не профілактика випадків протистояння або мирне розв’язання суперечок, але недопущення порозуміння на місцях, наприклад – шляхом узгодження між прихильниками двох Патріархатів почергового служіння в храмі. Також стало відомо, що до роботи цього підрозділу залучені дорогі юристи, які тісно «співпрацюють» з судами для отримання вигідних для МП рішень, а для силового і психологічного тиску на непокірні громади створюються загони з молодиків міцної статури (таких в суспільстві називають «тітушками»).
З жалем слід підкреслити – на жодні пропозиції щодо знаходження мирної, компромісної формули полагодження конфліктів сторона Московського Патріархату свідомо не йде. Показовим став приклад підписаного минулого року на Рівненщині меморандуму, де місцеві ієрархи Київського та Московського Патріархату спільно засудили російську агресію, задекларували прагнення до створення єдиної Помісної УПЦ, а можливі конфліктні ситуації погодилися вирішувати шляхом діалогу. Ще не висохли чорнила на меморандумі, як архієреїв МП викликали до Києва, де зобов’язали (натякнувши, що така є вказівка з Москви) під будь-яким приводом відкликати підписи. Що і було зроблено за два дні.
СКАРГИ ЗАКОРДОНОМ
Окрім намагання розхитати ситуацію в нашій державі, формування потрібної інформаційної картини для української та російської аудиторії, Московський Патріархат активно використовує свою структуру в Україні також для зовнішньополітичної мети.
Упродовж останнього року представники Відділу зовнішніх церковних зв’язків УПЦ МП, який офіційно нібито незалежний у своїй діяльності, але перебуває у постійному контакті зі згаданим вище ВЗЦЗ МП в Росії, все частіше відвідують міжнародні установи, як от Рада Європи чи ОБСЄ, та Помісні Церкви з однією метою – розповідати про «гоніння» в Україні. При чому, «за дивним збігом обставин» використовують у своїй роботі ті самі заяви, навіть з тим же набором «фактів» і риторики, що і російські дипломати. Можливо, тому, що працюють на один «центр»?
Аналіз такої активності приводить до двох висновків. З одного боку таким чином доповнюється картина інформаційної агресії Росії проти України, знаходиться привід – «захист канонічного православ’я» – для подальшого кремлівського втручання в українські справи, для очорнення нашої держави в очах міжнародного співтовариства, а з іншого боку – Москва в такий спосіб активно формує негативний образ Київського Патріархату в очах інших Помісних Церков, побоюючись виходу нашої Церкви зі штучної ізоляції та визнання Вселенським Патріархом її автокефалії.
Адже будь-які візити ієрархів та делегацій УПЦ Київського Патріархату закордон ретельно відстежуються, їхні зустрічі не лише з православними, але й з іншими іноземними релігійними діячами мають наслідком письмові та усні скарги Московського Патріархату. В такий спосіб, за відсутності прямого контакту між УПЦ Київського Патріархату та низкою Помісних Церков, Московська Патріархія намагається зробити все для того, щоб лише вона була для них єдиним джерелом інформації про церковне і суспільне життя в Україні. Цілком зрозуміло, якої інформації.
ВИСНОВКИ
Найперше, у світлі викладених вище фактів (а це лише маленька частинка з того, про що можна було би написати) цілком очевидно, що Церква Московського Патріархату в Україні як перебувала, так і досі перебуває в тісній залежності від російських церковних і світських структур.
По церковній лінії її життя контролюється і спрямовується на догоду кремлівський владі як особисто патріархом Кирилом (Гундяєвим), так і структурами Московської Патріархії – Відділом зовнішніх церковних зв’язків, Інформаційним відділом та Відділом взаємодії Церкви та суспільства.
Зі свого боку і сам Патріарх, і ці структури залежать від російської влади та особливо – від спецслужб. А співробітники цих служб не лише взаємодіють зі структурами МП, але і безпосередньо працюють в них, носячи хто – піджаки, а хто – і ряси.
Цей патріархійно-кремлівський симбіоз відтворюється і в Україні. Є всі підстави вважати, що так само, як і в Москві, тут працюють і добровільні співробітники, і відрядженні під прикриттям російські офіцери. Свою роль у взаємодії лаври та Білокам’яної відіграє і Посольство РФ у Києві.
Також потребує свого подальшого з’ясування, зокрема в рамках згаданого прокурорського слідства, вплив В. Новинського на церковні справи. Однак навіть із того, що публічно відомо, видно, що з одного боку він підтримує з країною свого походження тісні зв’язки, а з іншого – має серйозний, а щодо окремих осіб і вирішальний вплив на керівництво УПЦ МП. Навряд чи без його підтримки обходяться і вище згадані численні інформаційні та інші проекти, пов’язані з цією Церквою, мета яких – підтримка проросійських настроїв у Церкві Московського Патріархату та розпалювання ворожнечі проти інших Українських Церков.
Усі ці кремлівські та прокремлівські чинники в житті УПЦ МП нагадують паразитів, що проникають у тіло людини, живуть в ньому і за його рахунок, викликаючи хвороби, часом навіть дуже важкі. Можна чекати, сподіваючись, що тіло саме собою одужає. Але краще, особливо зважаючи на смертельну небезпеку, терміново зайнятися фаховою діагностикою та лікуванням.
У всьому світі вже, здається, зрозуміли (хто шляхом свідомих роздумів, а хто – під впливом різноманітних потрясінь), що духовна та інформаційна безпека для суспільства і країни не менш важливі, ніж економічна чи військова, що внутрішнє життя Церкви чи релігійні переконання громадянина – це приватна справа, в яку держава не має втручатися, але коли інститути Церкви і віра людей використовуються закордонними політиками і спецслужбами для впливу на країну чи навіть для її руйнування, то обов’язок держави, як і всього суспільства, – захист від зовнішньої агресії.
Бо, зрештою, наших воїнів на передовій та мирних жителів у палаючому Донбасі вбивають не російські кулі, міни чи «Гради». Вбивають ідеї «Русского мира», які спрямовують руки агресорів на постріл. І вбивають творці та пропагандисти цих ідей – незалежно від того, носять вони костюми, мундири чи парчові ризи.
Можна скільки завгодно говорити про мир та нібито заради нього закривати очі на явні прокремлівські дії певних керівників УПЦ МП, їхнього оточення і покровителів, але очікувати від них справжнього миру – все одно, що очікувати миру від «сепаратистенфюрерів» Захарченка і Плотницького або деокупації Криму від Аксьонова.
Представники УПЦ МП люблять наголошувати, що вони цілком і повністю незалежні від Москви у своєму управлінні. Докласти всіх зусиль, щоб допомогти цій Церкві викрити російську агентуру впливу, припинити поїздки церковних очільників до Москви за інструкціями, отримання ними кремлівських вказівок телефоном і електронною поштою та іншими засобами комунікації, – означатиме лише привести декларації до реального стану справ. Можливо, тоді, очистившись від кремлівських паразитів, УПЦ МП стане здоровішою, діалог про церковну єдність – продуктивним, а єдина Помісна Українська Церква – реальністю.
Митрополит Епіфаній
УПЦ КП