Була в житті Віри одна мрія стати щасливою. Вчителі у сільській школі їй таке майбутнє і пророкували: відмінниця ж розумниця. Так і казали: далеко підеш, багато чого доб’єшся. І дівчина їм вірила.
Закінчила школу, поцілувала батьків, плачучу маму та строгого батька, і помчала у місто вступати в інститут.
Вступила. Хіба це не щастя! Вона здобуде вищу освіту, знайде хорошу роботу, вийде заміж, народить дітлахів і житиме найкраще!
В інституті Віра теж стала помітною студенткою і з навчання, і з дисципліни. Жодних скарг та нарікань. У гуртожитку була активною. Сторонніх не водила, чистоту та порядок підтримувала.
Все йшло добре до пори, до часу. А саме до того моменту, поки не трапилося кохання. На п’ятому курсі Віра закохалася у свого керівника з диплома Петра Івановича. Ні різниця у віці, ні його сімейний стан, дружина та діти – не хвилювали закохану дівчину.
Він став її світлом у віконці: найрозумніший, найкрасивіший, най-най… Диплом писали разом, до захисту готувалися теж. Петро винайняв квартиру на околиці міста, куди стала часто навідуватися Віра. Там вони й займалися до пізньої ночі, спочатку дипломом, а потім коханням…
-Ніхто не повинен знати про нас, Вірочка, – казав він їй. – Все буде добре, ти здаси, вийдеш на роботу, тоді я розлучуся, і ми одружимося.
Віра слухала свого коханого, слухала кожне його слово, але трапилося непоправне. Дружина Петра дізналася про зраду, і в інституті пішли плітки. До диплома її не допустили і змусили перевестися на вечірнє, щоб відучитися ще рік і то, за належної поведінки.
Але Віра відмовилася «від подачки», все кинула і перестала з’являтися в інституті, закинула своє навчання.
З гуртожитку теж довелося виписатись, але й додому до батьків вона повертатис вона не стала. Дзвонила їм, брехала, що все добре, а сама шастала по місту у пошуках хоч якоїсь роботи.
Зрештою їй пощастило. Знайшлося місце в міській бібліотеці, за гроші, але на хліб вистачало. А жила вона в підсобці. Тимчасово, доки не знайде інше житло. Завідувачка була жінкою жалісливою, але довго тримати Віру в такому становищі не могла.
Час минав, настали. Віра зазбиралася додому. Батьки постаріли і кликали її, але тоді розкриється вся ця брехня із закінченням інституту, і вона зволікала. Не їхала, хоч іншого виходу не бачила.
А в самому центрі містечка розгорнув свої широкі прилавки ринок, величезний, критий з павільйонами. Влаштуватись туди працювати було не так просто. Потрібні були зв’язки. Віра йшла в галасливому натовпі крізь прилавки і вдивлялася в обличчя продавців, раптом майне знайоме.
І тут вона побачила його, Петра Івановича! Вона знала, що з інституту він звільнився, але що він почне торгувати запчастинами для машин, навіть припустити не могла.
Вона підійшла до його прилавка і стала трохи осторонь. Біля прилавка юрмилися покупці. Віра не зрозуміла, бачив він її, чи ні. Постояла хвилин десять і пішла…
А в бібліотеці вона розплакалася. Завідувачка сіла поруч і почала розпитувати, що сталося. І тут вона вперше розповіла своїй рятівниці все, що з нею сталося. А через день жінка підійшла до Віри і сказала:
-Знаєш, Вірочко, я знайшла тобі кімнату. Так-так, не дивуйся. Тут ти залишатися все одно не можеш, зрозумій мене правильно. Працювати продовжуй, але з підсобки треба з’їхати.
-Та яка мені кімната! Чим я платитиму? Роботу спочатку знайти потрібно іншу.
-Поговори з Варварою Петрівною для початку, – і вона простягла їй адресу.
Двері Вірі відчинила маленька сива бабуся під вісімдесят. Охайна, у теплій кофті та затишних капцях, з паличкою. Тут же вона запросила її до хати та провела на кухню. Налила чаю, поставила на стіл нехитре частування і заговорила.
Виявилося, що вона живе зовсім одна, ні рідних, ні знайомих. А їй потрібна допомога: і по господарству, і в магазин сходити, і в аптеку. Сама не впорається. Та й поговорити увечері із кимось теж потрібно. По телевізору все новини йдуть і погані серіали. Це не для неї. Все життя вчителькою пропрацювала, душа спілкування просить.
-А скільки я вам платити маю, Варваро Петрівно? – запитала Віра.
-А ні скільки! У мене пенсія, заощадження деякі. На тобі буде тільки хліб, чай, цукор та молоко. А на решту нехитрих продуктів мені вистачить.
Заощаджуватимемо. Світло не вмикати ночами, прибирати в хаті. Ну як, згодна?
І Віра погодилася. А куди їй подітися? Де ще вона знайде собі безкоштовне житло? І зажили вони удвох тихим життям.
Віра продовжувала шукати роботу, хоча бібліотеку не кидала, все ж таки якась, але копійка. На ринок ходила рідко, а прилавок запчастин обходила стороною, пам’ятаючи про ту ганьбу, яку тоді пережила.
Варвара Петрівна вечорами розповідала їй про своє життя, про батьків, чоловіка, з яким жили в любові та щасті, а от дітей Бог не дав.
Був у неї небіж, правда з ним вона довго була посварена. Чому – говорити не хотіла. Сказала лише, що він зганьбив сім’ю, і від нього всі відвернулися.
-Але зараз нічого, помирились. До мене заходить іноді, бідолаха. Прийде, повні сумки принесе, поп’є чаю і йде. Батьків поховав, сестру мою Ганнусю та її чоловіка, я сама в нього й залишилася. А я що, приймаю, все ж таки рідна кровиночка.
Так вони розмовляли перед сном, і Віра була вдячна Варварі Петрівні. Прибирала в квартирі, прала, прасувала. Купувала продукти, готувати допомагала. Непогано жили, хоч і бідно. І вдягалася Віра скромно.
До батьків в рідне село вона їздила рідко. Дорого їй це обходилося, квитки на автобус подорожчали, та й гостинця треба було все ж таки купити. Тому вона людей стареньких особливо своїми візитами не балувала. Та й брехати не любила, що все в неї добре.
У той пізній осінній вечір у квартирі Варвари Петрівни пролунав дзвінок у двері. Вони з Вірою переглянулися, і бабуся сказала:
-Петрик, мабуть, племінник. Давно не був, вирішив відвідати.
І вона вийшла в коридор.
Старенька запитала хто там, і відчинила двері.
Пролунав чоловічий голос, а потім радісний гомін господині.
-Проходь, дорогенький, якраз до чаю! – припрошувала жінка. – Вірочко, став чайник, посидимо втрьох!
І тут на кухню зайшов він! Петро Іванович! Віра глянула на гостя і аж присіла від несподіванки.
Він був з двома великими пакетами продуктів. І радісна усмішка так і застигла на його обличчі.
-Віра?! А ти як тут? – запитав він, зупинившись у дверях.
То була зустріч і несподівана, і радісна. Просиділи вони до пізна, провівши спати зворушену до глибини душі Варвару Петрівну.
Як виявилося, після сварки йому довелося піти з інституту, і такої роботи йому більше ніде було не знайти, компромат швидко рознісся по всіх навчальних закладах. Дружина його покинула, розлучилася з ним.
Він поневірявся десь з рік, а потім знайомі допомогли, взяли у свій бізнес з реалізації запчастин, магазинчик на ринку відкрили, справа прибуткова, йде добре.
-Я бачила тебе, простояла біля прилавка хвилин десять і пішла. Ти на мене навіть не глянув.
Петро Іванович здивувався – не пам’ятав він такої нагоди.
-На жінок я й не дивлюся, вони не є моїми покупцями. А про тебе взагалі нічого не знав. Думав, ти до батьків у село поїхала. Хотів знайти, та побоявся, що ти виженеш мене після всього, що сталося…
…Так і зустрілися дві самотності, що колись любили один одного недозволеним коханням, через яке обоє дуже багато пережили поганого. А через півроку вони одружилися.
Петро Іванович мав свою квартиру в центрі. Туди він і перевіз Віру. Варвара Петрівна відпустила її, а Віра обіцяла відвідувати її постійно і так само допомагати і по господарству, і з продуктами. Щоправда, поховали стареньку через рік…
А зараз у Віри та Петра уже двоє онуків. Вони щасливі, виростили дочку.
Обоє на пенсії. Їхнє життя склалося, хоч і із запізненням, але вдало. Доля не обдурила, не підвела…