Я людина не конфліктна, тому дуже довго «ковтала» образи, що наносила мені свекруха під час своїх численних візитів. І чого їй удома не сидиться? Проте, остання витівка Галини, так звати матір чоловіка, затьмарила собою всі попередні викрутаси, адже всьому на цьому світі є межа, моєму ангельському терпінню теж.
Нам із Віктором пощастило, ми живемо у величезному приватному будинку на околиці міста. Ця краса дісталася мені у спадок від бабусі, чому я дуже рада.
Але ми з чоловіком не типові любителі грядок, теплиць та присадибного господарства, та пробачать мене такі. Що вдієш, молоді люди, типу нас з Вітькою, воліють купувати овочі та ягоди в магазині, а саму ділянку можна використовувати і в іншому ключі. Наприклад, засадити квітами. Моє захоплення трояндами рідня не розуміє, адже всі живуть за таким принципом – якщо є земля, треба неодмінно засіяти її морквою та кропом.
— Ех, не жили ви в дев’яності, — шипить моя свекруха, з огидою дивлячись на мої чудові «Афіну», «Камео», «Блек баккара». — От не дай боже, станеться криза, чого ви будете їсти, троянди твої?
— Мамо, не утрируй, — заступається за мене чоловік. — Христина просто митець, тому оточує себе і мене заразом, красою. На троянди дивитися набагато приємніше, ніж, наприклад, на стрілки цибулі або на качани капусти.
Свекруха починає буйно і активно жестикулювати, намагаючись пояснити нам, недотепам, як сильно ми помиляємось. Проте її спроба терпить фіаско, вона відстає на деякий час.
Мої батьки лояльніші до всієї цієї флори, батька, так взагалі більше цікавить наша чудова банька та альтанка з видом на хвойний ліс. Є у нього улюбленець, наш шотландський вислоухий кіт Батон.
Тато дуже любить попаритися у парній, випити кваску, а потім вийти у двір, де вже панує весняна прохолода. У альтанці на нього вже чекає Батон. Цей шахрай давно зрозумів, що Дмитро Сергійович, так звати мого батька, дуже його любить і обов’язково приготував частування.
Вся справа в тому, що я недарма назвала так домашнього вихованця. Як і всі коти, Батон любить дві речі – смачно поїсти та солодко поспати. Внаслідок першого захоплення Батона рознесло, як на дріжджах, власне, ім’я говорить саме за себе.
Я, як можу, намагаюся збалансувати харчування Батона, тому за порадою ветеринара перевела його на спеціальний корм. Батько ж щиро не розуміє всіх цих «шматочків».
— Ось у нас у селі коти були розміром із теля, їй богу! Смугасті такі, хуліганисті. Рибу тягали – мама не журись! А молоко пили майже відрами, — згадував батько.
— У кішок взагалі алергія на лактозу, — обережно я намагаюся поправити батька. — Батон має насамперед.
Батько каже, що я «варвар», морю бідну тварину голодом і носить при собі пару сосисок для кота. Батон знає про батьківську заначку і всюди слідує за ним. Йому і самому не дуже подобається корм для котів.
Ось так ведуть себе у нас вдома мої батьки, не лізуть у наше життя, не дають «слушні» поради, зрештою, ми з Вітею – дорослі люди.
Хоча і тих та інших родичів досить сильно бентежить той факт, що ми з Вітею фрілансери, працюємо з дому. Але що вдієш, люди старого загартування, ще не до кінця прийняли дух часу.
Вітя – програміст, він пише сайти на замовлення, я працюю дизайнером, по суті, це той самий художник. Чоловік недарма мене так називає. У мене досить своєрідне сприйняття світу, більш естетичне, чи що.
Маю хобі, я дуже люблю робити «плюшки». Ні, це не випічка. Просто мій Вітя так називає дитячі іграшки, пов’язані з плюшевою пряжею. Мій художній погляд на світ допомагає мені створити казкових звірят, які потім їдуть у спеціальні будинки, де мешкають діти, яких покинули батьки.
Ви б бачили, як радісно горять очі дітлахів, коли ми з Вітькою роздаємо подарунки! Тільки заради цього моменту можна провести кілька безсонних ночей, слово честі.
Свекруха і цього не розуміє, охрестила мене «блаженною», коли я свої вироби роздаю просто так.
— Тобі дай волю, все роздаси, — нудить на вухо Галина. — Ні, щоб до хати зайву копійчину принести, вона дарує праворуч і ліворуч…
— Це діти, як ви не розумієте? – щиро дивуюся я. — У них і так тяжка доля, їхні батьки їх покинули. Ви б бачили, як вони раді цим іграшкам.
— Та ти сама, як дитя! — не вгамовується Галина. — Ото ж пощастило моєму синові, одружився з дитиною, пробач господи.
Свекрусі, як я зрозуміла, байдуже, кого ображати, мене, мої іграшки чи нещасних дітей. У неї такий стан душі – треба обов’язково когось принизити. Цікаво, із чим це пов’язано? Потрібно Фрейда перегортати на дозвіллі…
Дуже часто «прилітає» від свекрухи і Батону. Та, мабуть, пахне якимись краплями, які дуже приваблюють кішок, тому Батон слідує за Галиною по п’ятах, наче прив’язаний.
— Киш, пішов геть, — шипить на нього Галина. — Шерсть одна від тебе… І вух немає, відморозив, чи що?
— Мамо, це така порода, — намагається заступитися за Батона Віктор. – Скоттіш – фолд називається.
— Ну що худоба, це зрозуміло, — переінакшує на свій лад свекруха. — Куди вуха поділи? Ветеринару покажіть, він напевно не чує…
Так от, Батона Галина теж на дух не переносить, замахується на нього тапком, але той не звертає на це жодної уваги. Йому важливий запах, який, мабуть, для кішок гірше неволі.
Як я вже казала, Галина була досить частим гостем у нашому домі. Вона навіть частіше за моїх батьків приїжджала, не лише у вихідні, а й у будні теж. Ми ж завжди вдома. Свекруха напирала на те, що дуже скучила за сином, але мені здається, вона просто заздрила тому, то у нас такий добротний будинок, що не йде ні в яке порівняння з її «хрущовкою».
Насамперед, увійшовши в хвіртку, Галина на кілька хвилин зависала перед рожевими кущами, наче перевіряючи, чи не перетворилися вони на морквяні грядки. Переконавшись, що цього не сталося, свекруха зітхала і йшла до хати. Там її вже зустрічав біля порога гостинний Батон.
Він з бурчанням починав тертися об ноги свекрухи, про всяк випадок з’ясовуючи, чи немає в неї в запасі пари сосисок. Окрім лайки та голосінь у Галини нічого не було. Батон опускав голову і плівся на кухню, хрумтіти своїм «правильним» кормом.
Ми з Вітею працюємо у різних кімнатах, благо, простір будинку це дозволяє. Зрозуміло, наші робочі місця зазнають найжорсткішої перевірки. Іноді мені здається, що це якийсь прискіпливий майстер бродить цехом і шукає недоліки у робітників. Про це я дізналася від батька, він у мене верстатником працює.
– Жах! Крихітки, обгортки, упаковки від соку порожні… — гнівно бурмотить Галина і збирає все це у смітник, ніби її про це хтось просить. — Щоб ви без мене робили, напевно брудом по вуха б заросли…
— Тільки вашими збираннями й живемо, матінко, — відважує матері блазенський уклін Віктор. — Самі ми люди сирі, про сміттєві мішки чутно не чули. Мама, це робочий безлад, потім кожен за собою прибирає.
— Дружина в тебе недолуга, ось що, — бурмотить Галина під ніс. — Замість своїх комп’ютерів краще б пропилососила…
Ні, ви чули? Свекруха мені розповідатиме, як я повинна поводитися в рідному домі.
— Мамо, у Христини дуже багато роботи, — намагається захистити мене чоловік. — Їй якраз треба складати проект, ось вона й поринула у роботу.
— «Проекти» там у них, — скривилася Галина. — Теж мені знайшлися інженери. Лінується твоя Христина, от і все. А чому? Не вмієте нормально працювати, ось чому!
Мені стало дуже цікаво послухати, як це, «нормально працювати».
— А що, на вашу думку, працювати нормально? – примружилася я. — Може, біля доменної печі стояти чи БАМ будувати?
— Ну навіщо одразу БАМ? — хитає головою Галина. Вона не хоче здавати свої позиції. — Я ось, наприклад, все життя на роздачі простояла в їдальні, на ногах цілий день!
– Чудовий приклад! — заплескала я в долоні. — Тобто, навіть не кухарем, саме на роздачі? Так би мовити, менеджер зі збуту тарілок супу? І тушкованої капусти?
— Ти тут це… не зухваль, — одразу якось заспокоюється свекруха. Вона й сама розуміє, що перегнула ціпок. Особливо похвалитися нічим. Видача їжі – посада так собі, це варто взяти до уваги, та пробачать мені всі ці милі жінки зі їдалень.
— Щось я зголодніла тут з вами, — бурчить свекруха. — Ходімо пити чай.
На кухні вона дивується, що виявляється до чаю нічого немає. Ми, потворники такі, замість того, щоб працювати, мали мчати в магазин, кекси купувати для дорогої гості.
Показуючи своє невдоволення, Галина починає критикувати корм Батона:
— Кульки якісь… У наші роки кішки все їли, сама пам’ятаю їм недоїдки приносила зі їдальні.
Мабуть, Батон, що сидів поруч, зрозумів суть цього слова і дивно засичав. Згодна з ним цілком і повністю, так собі перспектива – недоїдки.
Зрештою Галина погоджувалася на бутерброди з ковбасою та сиром і наситившись, убувала до себе додому. На цьому її місія ревізора добігала кінця.
Але один із таких візитів спричинив досить сумні події. Це сталося у середу. Того дня Галина заявилася похмурішою за хмару, її, бачте, обхамили в магазині. Є така категорія людей, які намагаються перекласти свій негатив на інших. Так от, моя свекруха з-поміж них.
— Ні, це ж треба, так нахабніти! – Почала з порога обурюватись Галина. — Я просто попросила її видати мені пакет безкоштовно, бо я придбала товару майже на тисячу, а вона мені: З вас ще 3.50! Я їй – «мені покладена знижка», а вона мені – «не належить».
Ми з чоловіком терпляче чекали, поки вона виллє душу. Справді, так обхамити – гроші вимагати за пакет… Це майже таке ж нахабство, як попросити гроші допустимо, за сир чи ковбасу.
Далі почався черговий рознос бардака, що панував у нас у будинку, там одяг навалений, тут тапки не по циркулю стоять. Я не стала їй говорити, що готуюся до прання, ще до машинки доколупається, не дай боже.
У таких випадках Галину необхідно нагодувати смачніше, вона й заспокоїться. У мене якраз залишався в холодильнику шматочок торта, яким я хотіла почастувати свекруху, але не встигла цього зробити.
Її погляд упав на плюшевого ведмедика, що я в’язала для дітей. А що в цьому, власне, такого? Проект зданий, гроші надійшли на карту в повному обсязі, можна зайнятися любимим хобі.
Галина схопила мого мішутку, почала гидливо крутити в руках:
— Яка гидота… У магазині продають красивіше.
– А ви знаєте, – з викликом відповіла я. — Дітям дуже подобається. Я вам скажу більше, вони в захваті від моїх робіт. Як ви думаєте, кому я більше повірю – моїм дітлахам або вам, літній дамі, яку перекосило від злості через те, що її змусили законно сплатити товар на касі?
– Та як ти смієш! — задихнулася від злості Галина. Вона крутила мою іграшку в руках, не знаючи, як її застосувати.
Мені захотілося повернути свій витвір на місце:
— Віддайте, будь ласка, ведмежа, він ще не готовий, — чемно попросила я Галину.
І тут сталося найжахливіше. Галина потягла на себе ведмедя і лапа зрадливо відірвалася. У мене в руках виявилася лапа, в руках Галини – плюшеве звірятко.
Почуття було таке, що мені плюнули в душу, слово честі! Для чоловіка це теж було занадто. Він відразу почав вичитувати матір, заступаючись за мене.
— Мамо, ну ти взагалі… Христина так довго в’язала цю іграшку, а ти її рвеш.
— Та тому що у твоєї дружини не іграшки — а нісенітниця якась! — стала дибки Галина. — Замість того, щоб займатися домашніми справами, вона влаштувала тут дитячий садок, дивитися гидко!
— Хіба вас хтось просить на це дивитися? — навмисне ввічливо запитала я, хоча дуже хотілося закричати. — Мені здається, це ви прийшли в гості, а поводитеся так, наче ведмедиця захищає барліг від браконьєрів.
Галина зовсім не зрозуміла, мою алегорію, як завжди вона витлумачила все по-своєму:
— Ах ти обзиватись надумала?! Яка я тобі ведмедиця?
— Будь ласка, покиньте мій дім, — попросила я Галину. — Мені дуже набрид скандал, що ви затіяли.
— Ти не маєш права виганяти мене, я приїхала до сина. Ти тут взагалі не до місця – Заявила мені свекруха
Своє вагоме слово сказав «син», тобто мій чоловік:
— Мамо, правда, тобі час. Ти привносиш негатив до нашого будинку, причому постійно. Як тільки охолонеш, прийдеш до тями – ласкаво просимо. А поки що до побачення.
Свекруха, вивергаючи прокляття, пішла. Ось уже тиждень вона не дзвонить і не заходить. І знаєте що? Нам із Віктором здається, що навіть небо стало синішим і трава зеленішою. Якщо ви, звичайно, зрозуміли мою алегорію.