Ольга мила на подвірʼї під краном щойно викопану моркву.
– Іди звідси! – сказала вона своїй племінниці Лізі. – Нікого бачити не хочу! Зрозуміла я – старі вам не потрібні – тягар. От і ти виявляється така сама!
Брудна вода стікала по моркві, і по її руках. А вона все терла і терла моркву щіткою, повторюючи одне й те саме: – Йди, Лізо!
Поруч стояла приставлена до яблуньки лопата. Видно тітці знову самій довелося врожай збирати.
Діти й онуки її до неї так і не приїхали…
Дочка її Наталка таку роботу не любить. У неї манікюр, та й посада престижна, а овочі і в магазині купити можна.
Син Віктор завжди був дивним. Розлучився, сам живе, працює віддалено, та й взагалі любитель вдома посидіти ще той.
– А все-таки що ж трапилося, тітко Ольго? – примирливо запитала Ліза.
Мами у Лізи давно не було.З рідні одна тітка Ольга й залишилася. Ну і та брат та сестра двоюрідні – Віктор і Наталка.
Віктор рідко до матері їздить, та й Наталя у них лінива.
Приїде і мамкає:
– Мамо, я в холодочку полежу на гойдалках. Дай подушечку і накритися чимось. Мамо, втомилася я.
І тітка Ольга тут же бігла доньці догодити. Адже у неї робота важлива, солідна, втомлюється Наталочка. Розуміти це треба!
Ліза знала, що її тітка не любить. І розуміла, за що. Бо Ліза завжди була добра й незаздрісна…
Наталка з Віктором в дитинстві сварилися через усе, що тільки можна.
Через шоколадку, через те, що комусь яблуко дали більше…
І постійно порівнювали: – А от у Лізи навіть плеєр є, і кубик Рубіка, а в нас немає!
Тітка Ольга з дядьком Миколою тут же купували їм два найкращі плеєри і два великі кубики, та й ще на додачу що-небудь.
При нагоді ж тітонька недбало говорила:
– Ми на дітях не економимо, у наших дітей все є для розвитку, щоб не почувалися біднішими за інших!
І тітка Ольга при цих словах окидала зневажливим поглядом Лізу.
Ясна річ, Ліза звісно племінниця, але не рівня її дітям.
І мимоволі, прилюдно, тітка Ольга Лізу зі своєю Наталкою порівнювала, наче зі співчуттям:
– Ой, Лізо, волосся яке у тебе рідке! Не в матір ти видно пішла, у нас у рідні у всіх густе.
Он у Наталки моєї і коси товщі, а щиколотки тонші, ну треба ж, не помічала я раніше, а тут дивлюся – ох, яка ти!
Ліза навіть плакала тишком-нишком, коли тітка Ольга якось бовкнула запросто при всіх, що Ліза не в їх рідню вдалася, не схожа на матір зовсім, ніби спеціально зачепити завжди прагнула…
– Тітко Ольго, то в чому річ? Може хтось образив? – перепитала Ліза, розуміючи, що навіть її занепокоєння і турбота тітку дратують.
Тому що ані Віктор, ані Наталка не помічають, у якому вона настрої, а їй саме їхня турбота потрібна, а не Лізи.
Але не спитати Ліза не могла, така вже вона безглузда, аж надто жаліслива. Шкода їй тітку свою стару, вона ж так на маму схожа!
Була б мама жива… Але її немає… А Ліза так би хотіла, щоб хоч трохи тепла й турботи йшло від тітки Ольги, від мами рідної сестри. Це ж ніби привіт від матусі. Тепле слово, душу гріє…
А колись же ж, тітка Ольга навіть врятувала її…
Ліза в дитинстві якось дуже заслабла, а тітонька раптом дістала потрібні ліки. Дорогі – вона сама так голосно про це сказала, але при цьому грошей не взяла принципово.
Обійняла тоді тітка Ольга Лізу:
– Якщо житимеш, коли погано буде, пам’ятай – у тебе тітка є.
Видно на межі Ліза була, раз тітка до співчуття аж дійшла.
І Ліза одужала, і вона їй за це дуже вдячна!
Але не було більше Лізі так недобре, у неї все гаразд. І тітку це немов нервує: – Як же ж так?
У Наталки та Віктора вічно проблеми, а у Лізи все добре!
– Хто образив, кажеш? Та ти, Лізо, й образила! Та ще й питає – хто образив! – сказала тітка Ольга.
– Ну і родина у вас, ось що я скажу! Блаженні одне слово!
Твій Борис що, приїхати не може тітці дружини допомогти? Показує із себе велику людину, подумаєш – виконроб! Он мої Наталка з Віктором завжди матері твоїй допомагали, коли вона одна на дачі залишалася. І хліб їй купували, і город поливали, а ти що?
Ліза подумки стрепенулася від таких слів, хоч і давно звикла, що тітка завжди все переінакшує.
Погана натура у Лізи – свариться вона до себе, сама напрошується, але не може не зайти до тітки, от і отримує.
А та сама порається, діти не приїжджають, але вона тільки їх і розхвалює!
Якщо один раз хліб купили, буде постійно вихваляти й порівнювати. Може це у неї такий рефлекс захисний? Може не хоче приймати, які у неї діти насправді, і вигадує їм добрі справи?
– А ти перед своїм Борисом стелишся, он Наталка моя свого Петра, якщо треба буде, так швидко сюди приведе. У них при цьому дітей двоє, а у вас одна Марійка ваша.
Ох, Лізо, в тебе ж, о крім тітки, ніби більше й немає нікого. Ох, не потрібні нікому старі, я бачила, як Борис твій кривиться, коли до вас заходжу, – продовжила свою пісню тітка.
Ліза кивнула. А що скажеш? І пішла ображена… Дістала все ж її тітка Ольга, вийшло в неї, довго старалася.
Увечері Борис з Марійкою приїхали на дачу.
Ліза від того всього аж забула, що для тітки просила Бориса молочку купити. Сир, сметану, вершки, молоко якесь особливе, борошно…
Тітка Ольга пиріжки буде пекти, в гості чекає хоч когось зі своїх, наче Наталка обіцялася матір відвідати.
Ці вихідні вже п’ятнадцять років, як немає дядька Миколи, батька Наталки й Віктора, згадати б із близькими. Та й похований він тут, на сільському цвинтарі. Влітку тоді його не стало.
Тоді ж іще й Наталка дітей своїх до бабусі й діда на літо привозили, і Віктор їздив з дружиною, і був у них повен дім.
До батька зайти поряд було.
– Не піду я до неї продукти відносити, сходи ти, гаразд Борисе? – попросила Ліза.
– А що так? Знову тітка твоя наговорила про тебе? Ох, Лізо, та ти не бери в голову, – Борис глянув на дружину. – Гаразд, сходжу, бачу, що дуже вона тебе дістала.
Борис відніс тітці дружини сумку продуктів. Увечері в неї допізна світилося світло. Видно місила тісто, готувала різні начинки на пиріжки…
Але ні ввечері, ні вранці в суботу ніхто до неї так і не приїхав…
До обіду Борис гукнув Лізі:
– Лізо, тітка Ольга одна на цвинтар пішла до дядька Миколи! Зігнулася, але йде, квіточки тримає й пиріжки в руках несе загорнуті. Ходімо, підтримаємо її, недобре, що вона одна. Зрештою, вона ж тобі тоді дуже допомогла, пам’ятаю, як ти розповідала…
Тітка Ольга протирала пам’ятник, маленька така, сухенька…
Свічку запалила в лампадці, і прошепотіла щось тихо:
– Микольцю, я привіт тобі від дітей принесла, ну не ображайся на них, вони зайняті… А так вони пам’ятають, їй Богу памʼятають…
Раптом вона відчула, що її хтось торкнувся за плече. Тітка Ольга аж стрепенулася. Жінка обернулася, з надією в очах, наче сподівалася своїх дітей побачити.
Але раптом спохмурніла – та це ж Ліза, а віддалік її Борис, і Марійка з квітами в руках.
А потім раптом у тітки очі потеплішали, що там з нею сталося – одному Господу відомо.
От тільки обійняла вона Лізу й заплакала беззвучно.
Ліза гладила її по волоссю, зібраному в пучок, по плечах. Навіть на секунду здалося – як маму обійняла і теж пішли сльози.
Потім вони всі дружно листя старе прибрали, квіти в баночці поставили і пішли поминати – дядька Миколу згадати.
Більше ніколи тітка й слова недоброго не сказала племінниці.
Ліза перемогла своїм терпінням і душевною добротою її недоброзичливість. Не відповіла поганим на погане.
Сама ж Ліза йшла і думала:
– І справді, ну що в неї за сім’я? Неправильні вони, не як усі, ну що ж, не переробити вже. Точно блаженні. Оце вже правильно тітка сказала – ну й сімейка!