Микола знову конфліктував із дружиною. Це складно було назвати сваркою — вона прийшла додому о п’ятій ранку, вважаючи таку поведінку цілком нормальною.
— Світлано, поясни мені, будь ласка, — почав він, — чому ти не відповіла на мої дзвінки?
— Я страшенно втомилася, — байдуже відказала вона.
— Втомилася? Ніколи не чув, щоб від розваг можна було так зморитися, — із сарказмом відповів Микола.
Світлана роздратовано повернулася до нього.
— Ти хочеш, щоб я весь день сиділа вдома? Ти на роботі, а я що — повинна нудьгувати у чотирьох стінах?
— А чому б не знайти собі справу вдень?
— І що ж мені робити? Піти працювати? — глузливо засміялася вона. — Я й робота? Ти жартуєш? Тоді навіщо я тобі взагалі?
— Тобто я для тебе лише гаманець? — запитав він із болем у голосі.
Світлана знизала плечима й попрямувала до спальні, недбало махнувши рукою. Микола дивився на зачинені двері, намагаючись пригадати, коли вони востаннє були близькі. Цього місяця точно ні — у неї завжди знаходився привід: то головний біль, то інші справи.
Він важко зітхнув, знову запитуючи себе, чому одружився з нею. Щоразу відповідь була одна: молодість і краса її полонили. Їй ще немає сорока, а йому вже за п’ятдесят. Сам винен — тепер розплачується за це.
Наступного ранку настрій був зіпсований. Він вийшов із дому, постояв біля машини й раптом зрозумів, що не хоче їхати на роботу. На щастя, як власник бізнесу, він міг дозволити собі такий вибір. Пройшовши трохи, він зупинився і усміхнувся: ноги привели його до знайомого ринку.
Колись давно він починав свою справу саме тут, будучи молодим і сповненим амбіцій. Тепер це стало успішним бізнесом. Але чи багато хто ризикне дізнатися, що криється за фасадом? Усі знали Миколу, а влада іноді навіть зверталася до нього за порадою.
У ті часи його команда контролювала ринок, збираючи данину й підтримуючи порядок. Бували випадки, коли кількість зламаних носів та «прогулянок до лісу» виходила за рамки.
Зупинившись біля воріт ринку, він помітив, що нічого не змінилося. Попри появу великих магазинів, люди продовжували йти сюди. Микола пройшов рядами і раптом зрозумів, де стоїть.
Його серце болісно стислося — він давно тут не був. Перед ним був знайомий прилавок, колись яскравий і барвистий. Тут продавала квіти вперта дівчина Маруся. Єдина на ринку, хто відмовлялася платити за «охорону». Жодні залякування не діяли на неї. Навіть коли його хлопці спробували її налякати, вона не піддалася. Довелося йому самому поговорити з нею.
Маруся була не лише красивою, а й непохитною. Коли він підійшов до її прилавка, то просто застиг, не знаючи, що сказати. Дівчина подивилася на нього з викликом.
— О, місцевий «авторитет» не вміє говорити? — засміялася вона.
Микола всміхнувся й відповів:
— Мій язик на місці. Просто я кажу лише те, що варте уваги. А дехто балакає без упину.
Маруся почервоніла, але швидко оговталася:
— Кажи вже, чого прийшов. Своїм виглядом усіх клієнтів розганяєш.
Йому стало весело. Він сів поруч і голосно почав рекламувати її квіти. Люди підходили й купували, не сміючи не послухатися. За пів години квітів не залишилося.
— Навіть на чай не заробив, — жартівливо сказав він.
— Ходімо, напою тебе чаєм, бідолашний, — усміхнулася Маруся.
Його ще ніхто не називав «бідолашним». Вона жила з бабусею у старому будинку. Коли він побачив подвір’я, рясно засаджене квітами, зрозумів, що їхнє протистояння буде довгим. Бабуся була майже сліпою і майже нічого не чула. Посидівши трохи, він попрощався і пішов.
Маруся тяжко зітхнула:
— Бабуся зовсім знесилена. Я навіть не уявляю, як житиму без неї.
— А де твої батьки? — обережно запитав Микола.
— Я не знаю. Вони мене народили й залишили. Навіть гадки не маю, чи живі вони досі.
Настала мовчазна пауза. Обоє задумалися про своє. Після хвилини тиші Маруся підвела голову й, сумно усміхнувшись, сказала:
— Тобі вже час іти. Твої «пташки» певно чекають.
Микола зморщив брови.
— Навіщо ти так? Кожен виживає, як може. Я ж не збираюся торгувати квітами на ринку.
— Тобі ж простіше забрати все, ніж працювати чесно, — відповіла вона, поглянувши з викликом.
Микола спалахнув від гніву:
— Хто хоч щось у тебе забирав?! — гаркнув він і так сильно грюкнув дверима, що та злетіла з петель. Зрозумівши, що перегнув палицю, він вирушив у магазин, придбав нові двері й повернувся. Маруся вже намагалася полагодити старі двері, стукаючи молотком. Побачивши його, вона весело засміялася:
— Знала, що ти повернешся. Думала, прийдеш із інструментами, а ти — з новими дверима. Захотів мене здивувати?
Микола зніяковів, але, встановлюючи двері, пробурчав:
— Дивно, як це твій язик досі тобі не зашкодив. Невже ніхто не намагався «виховати»?
— Бажаючих не знайшлося, — усміхнулась Маруся, висолопивши язика.
Поки він займався дверима, вона готувала вечерю.
— Сідай вечеряти, — запропонувала вона.
— Ти серйозно?
— Боїшся, що отрую? — засміялася Маруся.
— Ні, скоріше думаю, що готувати ти не вмієш. Такі, як ти, зазвичай не стоять біля плити.
— А ти гадаєш, що такі, як ти, вміють? — відрізала вона.
На його подив, вечеря була смачною. Вечір минув у теплій, затишній атмосфері. Бабуся, одягнувши слуховий апарат, жартівливо бурчала на молодь. Коли стемніло, Микола підвівся.
— Чудово провели час. Мені вже час додому. А ти відпочивай. Завтра знову підеш на ринок?
— Так, хочу переїхати до міста. Там більше перспектив.
— Смілива ти! Знаєш, скільки людей мріє про це місто?
— Знаю. Але я не гірша за інших. Своє місце знайду.
Через кілька тижнів бабуся померла. Маруся наче втратила сенс життя.
Микола сам організував похорон і сплатив усі витрати. Маруся сиділа, мовчки дивлячись у порожнечу.
— Завтра я поїду, — прошепотіла вона.
Микола підійшов і, узявши її руки, промовив:
— Не дозволю тобі піти.
— Ти добрий, Коль, але наші дороги різні. Тобі потрібна жінка, яка дбатиме про дім. Це не для мене. Я повинна їхати, — сумно відповіла вона.
— Припини! Я сам вирішую, хто мені потрібен. Залишайся тут, я зроблю тебе щасливою.
Маруся подивилася й прошепотіла:
— Будь зі мною цієї ночі.
Він ледь стримував радість. Так довго чекав цього моменту, що розгубився.
Ту ніч він запам’ятав назавжди. Але вранці, прокинувшись, він не знайшов її поруч. Лише записка на столі: «Вибач, Коль. Я люблю тебе, але ми не можемо бути разом». У відчаї він ударив по шафі. Чому вона пішла? Через його минуле чи через власні сумніви?
Заспокоївшись, він підняв із підлоги фото Марусі. Довго дивився на нього, а потім поклав до кишені й вийшов.
Минуло майже тридцять років…
— Дядечку, ви загубили гаманець! — почулася дитяча мова.
Микола обернувся й побачив дівчинку років восьми, яка простягала йому його гаманець. Він перевірив кишеню — і справді, гаманець зник.
Дівчинка виглядала бідно, але не привласнила знахідку.
— Дякую тобі, — сказав він і дав їй гроші. — Купи собі солодощі.
Дівчинка глянула на фото в його гаманці й раптом запитала:
— Чому у вас світлина моєї мами?
Микола завмер.
— Як звати твою маму? — запитав він.
— Настя. Ми нещодавно тут оселилися, знімаємо кімнату. Мама зараз у лікарні, а бабуся свариться на мене й каже, що я лише проблеми створюю. Але це неправда! Мама скоро одужає, і все буде добре.
— У якій лікарні лежить твоя мама? Ти часто її бачиш? — ніжно запитав Микола.
— Так, я ходжу до неї майже щодня, — радісно відповіла дівчинка. — Хочете, покажу дорогу? Я пробираюсь через чорний вхід, щоб мене не помітили. Мама плаче, але все одно дає мені кашу й чай. Вони, правда, холодні…
Вони йшли мовчки. Микола не міг позбутися думок: як ця дитина може бути пов’язана з жінкою, так схожою на Марусю? Може, це просто неймовірний збіг?
— Ось тут, — показала дівчинка на чорний хід до лікарні.
— Ні, підемо через головний вхід, як належить.
Біля дверей їх зустріла медсестра.
— Відвідувати можна тільки через годину! — строго сказала вона.
Не роздумуючи, Микола дістав гроші та простягнув їй.
— Допоможіть нам потрапити до її мами.
Медсестра глянула на нього уважніше, впізнала й кивнула. Вона провела їх до потрібної палати. Назустріч вийшов лікар.
— Миколо Опанасовичу, якби ви попередили, я б зустрів вас особисто.
Микола жестом попросив мовчати. Дівчинка підбігла до ліжка, де лежала жінка. Серце Миколи стиснулося — перед ним була Маруся.
— Я зайду трохи пізніше, — сказав він, зачинивши двері й залишившись наодинці.
— Хто ви? — запитала жінка, намагаючись усміхнутися.
Він із подивом дивився на неї.
— Ви дуже схожі на Марусю. Ви її родичка?
— Я її донька. І, можливо, ваша також, — промовила вона, дивлячись прямо в його очі. — Ви ж Микола, так? Мама просила знайти вас і все розповісти перед тим, як померла. Я боялася підходити, бо думала, що ви мені не повірите.
— Неможливо не повірити, що ви дочка Марусі, — прошепотів він. — Але чому вона мовчала?
— Вона боялася за вас. Вважала, що ваші знайомі можуть нашкодити, — її голос затремтів. — Мама померла торік. Після цього нас вигнали з дому, і ми оселилися тут.
Микола глибоко зітхнув і пішов до лікаря.
— Що з нею? — запитав він стримано.
— У неї серйозний перелом. Потрібен апарат для фіксації, але це дорого, — пояснив лікар.
Микола витягнув гроші й поклав їх на стіл.
— Якщо потрібно буде більше, зателефонуйте. Коли її можна забрати додому?
— Ви її родич? — здивувався лікар.
— Це важливо? — холодно відповів Микола.
— Вибачте, я все владнаю, — розгублено кивнув лікар.
Коли Микола привіз Настю та її доньку додому, його дружина Світлана ледь не вибухнула від люті.
— Що це все означає?! Ти привів їх сюди?!
— Я подав на розлучення, — спокійно відповів Микола. — Тепер я не боюся залишитися сам. У мене є дочка і внучка.
Він не очікував, що щастя знайде його так швидко. Настя часто розповідала про Марусю, а маленька Валя то гралася, то читала книжки. Микола з любов’ю спостерігав за ними. Він нарешті усвідомив: Маруся подарувала йому найдорожче — сім’ю. Настя називала його татом, а Валя — просто Миколою, вважаючи, що дідусь не може бути таким молодим.
— Я ніколи не знала свого батька, — сказала Настя. — Це так незвично й чудово. Шкода, що мама цього не бачить.
— Не хвилюйся, люба, — обійняв її Микола. — Тепер усе буде добре.
Коли всі заснули, Микола пішов до кабінету. На столі лежав конверт із результатами ДНК-тесту. Він розірвав його, прочитав і застиг. Тест підтвердив, що Настя йому не рідна.
Він задумливо подивився на папір, потім розірвав його на дрібні шматки й підпалив у попільничці. Дивлячись, як горить папір, він посміхнувся й повернувся до спальні.
Завтра його чекав новий день із сім’єю, яку він більше не хотів втрачати.