– А за що ви, мамо, збираєтеся жити? – зухвало запитала мене невістка, а я аж присіла.
– Я ще е знаю. Але ж я до рідного сина приїхала, невже ви мені не вділите тарілку супу? – кажу і ледь не плачу.
– Та чому не вділимо? Вділимо, звичайно. Тільки я хочу прояснити ситуацію. Ви ж не в гості на два тижні приїхали, а назавжди, як я розумію. Чи не так? – Марина так пильно подивилася на мене, що мені аж мурашки по спині побігли.
Я навіть не знала, що їй відповісти, і поки збиралася з думками, невістка мені наказала завтра ж іти у пенсійний фонд і з’ясовувати, на що я можу претендувати.
– За наш рахунок ви жити не будете, – заявила невістка.
Сказати, що я була засмучена, це нічого не сказати. Це була якась безвихідна ситуація. Можливо, я сама у цьому винна, але ж хто знав, що все саме так вийде.
Я зібралася до сестри, думаю, піду з хати, нехай невістка трохи охолоне. Поки я взувалася в коридорі, то почула її розмову з мамою. Невістка скаржилася свасі на мене.
– Жодного євро не привезла, приїхала з пустими руками. Уявляєш? І хоче жити з нами за наш рахунок Серйозна заробітчанка, нічого не скажеш!
Говорила невістка голосно, напевно спеціально хотіла, щоб я все почула. Я не знаю, що їй говорила сваха, чи підтримувала її, та я тихенько вислизнула з хати і поїхала в гості до сестри у сусіднє село.
Їхати автобусом треба було майже годину, я присіла на заднє сидіння біля вікна і стала згадувати своє життя.
Рано залишилася сама. Чоловік пив, нічого йому було не треба, тож я з ним розлучилася, бо розуміла, що самій мені буде краще, ніж з ним.
Свого єдиного сина я дуже любила. Заради нього в 46 років я надумала їхати в Італію. Не повірите, але на той момент я вважала себе старою. І виглядала відповідно. Навіть хустку вже носила як всі порядні господині.
А потім я приїхала в Італію і зрозуміла, що ніяка я не стара, а навпаки, життя тільки починається. Я заробляла немалі гроші, і частково їх витрачала на себе – змінила одяг, зачіску, завжди ходила з манікюром. Я вперше побачила в дзеркалі себе красивою.
Перші 9 років я всі гроші синові додому відправляла, за них він звів величезний будинок. Туди привів і свою дружину, і стали там обживатися, внуків мені народили. А я була щаслива від того, що змогла своїй дитині так допомогти.
Але 11 років тому круто змінилося і моє життя. Я тоді доглядала одну літню італійку, жили ми з нею в невеликому селищі за Римом.
До нас часто в гості приходив її сусід. Ауреліо, як виявилося, мав до мене симпатію і почуття, і згодом він став наполягати на тому, щоб я переїжджала до нього.
Я з недовірою спочатку на це дивилася, і він, щоб підтвердити серйозність своїх намірів, запропонував мені офіційно оформити стосунки. Я зраділа, бо це вже була зовсім інша справа. Щоправда, Ауреліо захотів, щоб я підписала якісь папірці, типу шлюбного контракту, що в разі чого я не претендуватиму на його майно.
Якихось меркантильних намірів я не мала, тому погодилася. Стали ми жити у нього. Ауреліо для мене був хорошим чоловіком, гріх жалітися.
Він мене повністю забезпечував, я не працювала. І відповідно, нічого додому не висилала, бо не мала своїх вільних грошей. Але щоразу перед великими святами Ауреліо сам збирав посилку для моїх дітей і внуків, і там він вже не скупився.
Я знала, що сину це не дуже подобається, що я їм нічим не допомагаю, але що я могла зробити? У мене з’явився шанс пожити добре, і я ним скористалася. Чоловік подавав мені каву зранку, а на день народження возив мене в Париж чи у Венецію. Коли за своє життя я таке бачила? Я думаю, що на моєму місці кожна жінка вчинила б так само.
Але моя італійська казка різко закінчилася, коли раптово не стало мого чоловіка, а його діти показали мені той папірець, який я сама підписувала і вказали на двері.
Я була ошелешена, адже я навіть не уявляла, що чоловік, з яким я прожила 11 років, залишить мене зовсім без нічого, у мене не було відкладено жодного євро.
Отак, з пустими руками, я повернулася додому. Син з невісткою дуже незадоволені тим, що тепер я житиму з ними, син мовчить, а невістка постійно робить мені зауваження.
– Мамо, рушник не там стояв, треба все ставити на свої місця. Або – чого ви так рано встаєте і ногами човгаєте, ми ще спати хочемо!
За таких умов жити з невісткою і сином просто нестерпно, я вже й не знаю, що мені робити.
Сестра моя як все це послухала, каже, щоб я нагадала невістці і сину чий це будинок і сказала, що якщо їх щось не влаштовує, то вони можуть переїхати.
Та мені совість не дозволяє так вчинити з рідним сином і внуками. Але і терпіти їхні картання постійно – теж вже не сила. То ж що мені робити, я просто не уявляю.
Мені 66 років. Я думаю, може то ще на 3-4 роки на заробітки повернутися і собі квартиру маленьку купити? Як вважаєте?