Євген Рибчинський: Подзвонила знайома, переселенка з Донбасу, і вся на емоціях каже, мовляв, хрести на лаврі почорніли і ворони літають, хробаки з землі повилазили, вночі собаки виють, все це не до добра.
І як підсумок: не можна «канонічних» попів з лаври виганяти.
Я їй кажу, слухай, коли ми лавру будували ще Москви не було, не те що московських попів, хай котяться у свій клятий улус до чортів собачих! І тут вона: що значить ми будували, українців тоді ще теж не було.
Ледь стримався, щоб не послати, але спокійно відповів: українці тоді називали себе русами, русичами і русинами, ці назви існують і дотепер, а усіх холопів ми називали рускими, бо вони були не гідні іменника, лише прикметника. Потім, об’єднавшись з ордою ці холопи спалили Київ, а згодом і вкрали митрополію.
І до 1721 року називалися московитами, хоча землі наші за звичкою називали руськими, бо ж вони і належали Русі. Петро І назвав холопів росіянами, а його історики приписали нашу історію їм.
Відтоді козаччина, яка вважала себе нащадками Святослава Хороброго і воїнством руським, стала себе іменувати українцями. Бо слово Україна з часів Русі було синонімом Батьківщини. А імператриця Катерина-розпусниця русичів-українців назвала малоросами і заборонила вживати українську мову.
А клан гнид Романових насадив в Україні московське попівство з старослов’янською мовою замість української. Отак ці чорти і опинилися в нашій лаврі. Я замовк, а моя знайома не знайшлася, що відповісти. Через секунду вимовила: все це так складно.
Нічого складного, кажу, вночі чорною фарбою хрести пофарбувати. Але ми усе змиємо. Аби це бісове відроддя з лаври вигнали. О Боже, зітхнула знайома, як то пережити? Дякую, що пояснив, каже.
Ти, кажу, штурм Маріуполя пережила, а пузаті попи то дрібниці, коли є політична воля. На тому і розпрощалися.