З моєю свекрухою у мене не склалися стосунки з першого дня, адже вона не хотіла, щоб я стала її невісткою.
Жили ми в одному селі, от тільки їхня родина була багатою, а наша – бідною.
Мене виховувала одна бабуся, бо мами моєї не стало як я на світ з’явилася, а батько став пити, і я йому була зовсім не цікавою.
Родина Олега була найзаможнішою в селі, всі їх поважали, а маму його навіть дещо побоювалися.
Ми були молодими, закохалися один в одного, якийсь час таємно зустрічалися.
Я розуміла, що рідня Олега мене не прийме, але він сам мене заспокоював, що все має бути добре.
Але так не сталося. Як тільки його мама дізналася про наш зв’язок, відразу відправила сина в іншу область вчитися, щоб Олег був подалі від мене.
Якийсь час ми з ним не спілкувалися. Мені зробив пропозицію один хлопець, і моя бабуся настояла на тому, щоб я виходила заміж, бо у нас тоді було скрутне матеріальне становище.
Я вийшла заміж, хоча і не любила свого чоловіка. Він забрав мене до себе в місто, в свою двокімнатну квартиру.
У нас народилася донечка. Але сімейне життя у нас таки не склалося, і ми розлучилися.
Я повернулася в село, віддала дочку бабусі, а сама на кілька років поїхала в Польщу на заробітки.
Коли повернулася додому, то доля знову нас звела з Олегом. Він і досі був неодруженим.
У нас знову закрутилося, і Олег сказав, що вже на цей раз мене нікуди не відпустить.
Ми одружилися всупереч волі його матері, а вона за це з нами не спілкувалася багато років.
У нас з Олегом народився спільний син, ми були дуже щасливі.
Жили в місті, в село їздили лише до моєї бабусі, поки вона ще була жива. А коли її не стало, ми з дітьми і чоловіком переїхали жити в Польщу.
І ось кілька місяців тому ми отримали звістку з села, телефонувала родичка Олега, повідомила, що його мама захворіла і потрібні гроші на її лікування.
Я повернулася в Україну, продала будинок своєї бабусі, і всі гроші віддала свекрусі.
Вона не могла повірити, що після всього, що відбулося між нами, я її пробачила, та ще й допомагаю.
Про свій вчинок я не шкодую, свекруха йде на поправку, і це головне.
Чоловік мені теж дуже вдячний за те, що я врятувала його маму.
А я вважаю, що нічого надзвичайного я не зробила, і на моєму місці багато хто б зробив так само.
Бути людяними – це зараз найголовніше.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.