Ти на нулі. День і ніч криє арта, і ще Бог зна що. Ви всі про це читаєте щодня. Бачите в прямих ефірах, в новинах, в стрічках соцмереж. Уявили? Їдем далі.
Тобі прилітає. Ти чудом лишаєшся живим. З пошматованою ногою доповзаєш до побратимів. Вони роблять все можливе і неможливе, щоб тебе вивезли, щоб довезли, щоб був шанс врятувати ногу.
Далі прифронтове місто. Внутрішня кровотеча. Уламки у внутрішніх органах. Ліва нога при тобі, праву лишають з шансом 50 на 50. Кілька операцій.
Обласний центр. Знову операції.
Столиця. Операції. Уламки витягли. Нога з апаратом Ілізарова, але з тобою.
Біль. Біль. Біль.
Але щастя, бо живий, бо цілий – тобі пощастило.
На цьому вдача закінчується.
Івано-Франківськ.
Вівторок. Районний військкомат.
Направляють на лікування у франківську військову поліклініку. З Тисмениці в Івано-Франківськ
Починається.
П’ятниця. Ідіть до травматолога.
Але травматолога нема. А де? А він три дні на тиждень приймає тут і після 14:00. І черга жива, бо що ж ще робити хлопцям на костилях? Сидіти і чекати. Стояти і чекати. Бо так. Чекати. Може пощастить.
Понеділок. Травматолог питає «чого не стаєш на ногу, ану постукай п‘яткою». Біль? Апарат Ілізарова? Кістки, що не зрослись? Похуй. Треба ставати. Виходиш, думаєш… та не думаєш. В голові одні матюки.
Ви ще тут? Ще читаєте? Ми тим часом продовжуєм квест не на дні, а на тижні.
П’ятниця. Знову черга до травматолога №2. З поліклініки відправляє в обласну на рентген і нейронографію. Ти вже розумний, ти дзвониш в обласну і питаєш, який пакет документів, в якому форматі подати? Як працює черга, коли приймають? Дізнаєшся, що необхідне направлення і ще електронне направлення від сімейного лікаря.
Вертаєшся до травматолога. Питаєш, що за хуйня. Каже «у нас в Міноборони нема електронних направлень йдіть туди і кажіть, що вас відправили, але спершу до хірурга зайдіть».
Пощастило. В хірурга гарний настрій. Півгодини травить свої байки, поки в коридорі сидять в живій черзі бійці. Ок.
Хірург виписав направлення у військовий госпіталь на рентген і каже після того зайти там же до травматолога.
Апарат Ілізарова, зламані кістки і біль на місці.
Понеділок. Військовий госпіталь. Ідіть туди. Об‘їдьте тудою. Відправили не туди? Ну, буває. Вертайся і спробуй знову. Реєстратура? Такого нема. Медсестра в коридорі одразу футболить в обласну і сповіщає, що травматолог приймає лише в поліклініці після обіду. Ти вже в курсі, як з ними говорити і повільно пояснюєш, що тобі сказали саме сюди, саме зараз і показуєш направлення. Ок. Рентген зробили. Але нейромігорфію в обласну і вже потім пустять до травматолога. Без нейроміографії ніяк.
Їдеш. Обласна. Черги. Ти вже щось знаєш в цьому житті. Ти шукаєш відповідний поверх і лікарку. Чекаєш в коридорі.
Пощастило, санітарка побачивши апарат на нозі кличе лікарку (яка щойно вийшла з відпустки). Вона повідомляє тобі, що з апаратом Єлізарова процедуру не зроблять «бо буде фонити».
ПЕРЕМОГА!!!
Тільки жіночка з черги тобі вслід зі сльозами на очах тихо каже «дякую вам».
Історія продовжується…
Дійові особи: мій поранений брат, його дружина і я.
Нам справді пощастило. Бо брат вижив і йому зберегли ногу (поки що). Пощастило бо є авто, на якому подорож Тисмениця-ІФ-поліклініка-обласна-госпіталь і т.д. менше схожа на дев’ять кругів пекла і стає реальною до виконання.
А мене бере лють. Бо якби нас так захищали, як вони тут їх зараз лікують то Київ реально взяли б за три дні. І такої дурні не було в Дніпрі, не було в Києві. Чомусь лише в ІФ. Реформи не дійшли чи просто тут усі недоторкані і все всім можна?
Пост не буде лише як крик душі. Будуть скарги, звернення і пропозиції.
Якщо хтось дочитав аж сюди і може порекомендувати когось, хто допоможе в бюрократичній війні – буду вдячна.