– Краще б мені діти сказали б відразу – не приїжджай до нас, ти нам не потрібна зараз, не до тебе зовсім, і бачити ми тебе не хочемо, – сумно розповідає 65-річна Надія Василівна. – Я б залишилася вдома, і не було б проблем. Я ж сама п’ять разів запитала сина – мені точно можна приїхати в гості? Це зручно? Я не заважатиму вам? Оксана твоя проти не буде? «Ні, мамо, ти що, звичайно, не буде проти, ми раді тебе бачити, приїжджай!». Взяла квитки, приїхала на два тижні. Так дочекатися не могла вже, коли ці два тижні закінчаться. Я ще довго пам’ятатиму ці дні.
– А що таке?
– Так що син, що невістка показували мені всім своїм виглядом, що я їм в тягар, що не на часі з’явилася в них – згадує Надія Василівна. – Син з роботи мало не в ночі приїздив, а Оксана, невістка, ходила з кам’яним обличчям, все мовчала, сердилася, всім незадоволена була.
Синові Надії Василівни, Сергію, тридцять два роки. Мати виховувала його одна. Жили вони в невеликому містечку приблизно за тисячу кілометрів від столиці. Сергій закінчив там школу, вступив до столичного університету на бюджет. І кілька років Надія Василівна забезпечувала студента в столиці.
Сказати, що це було непросто, нічого не сказати. Хапалася за будь-яку роботу, і підлоги мила, і на ринку торгувала, щоб якусь копійку відправити синові в столицю Сергієві. Постійно передавала йому продукти: яйця, овочі, м’ясо домашніх курей, сама при цьому сидячи на хлібі і воді.
Сергій, звичайно, теж не байдикував – практично відразу почав підробляти, і до старших курсів навчання цілком міг забезпечити себе сам. Але Надія Василівна все одно слала і гроші, і продукти – зайвими не будуть.
Згодом Сергій закінчив навчання, з гуртожитку перебрався в орендовану кімнату, знайшов непогану роботу. Надія Василівна час від часу приїжджала до нього в гості – зрозуміло, не з порожніми руками. Везла варення, домашню тушонку та інші дари природи. Дивилася на власні очі, як Сергій влаштувався, як і з ким живе, чи все нормально, чи здоровий.
У сина все було добре – він працював, потихеньку збирав гроші на своє житло, а незабаром і дівчину зустрів. Ту саму Оксану, яка через пару років стала його дружиною.
Оксана теж не корінна жителька столиці, на момент знайомства жила в орендованій кімнаті і про свою квартиру тільки мріяла. Незабаром вони стали жити разом, а потім і одружилися. Два рази Сергій привозив Оксану в гості до матері: спочатку перед весіллям, а потім ще раз, уже в якості дружини. Обидва ці візити Надія Василівна просто з ніг збилася, не знала, куди посадити, чим нагодувати дорогих гостей. Дістала для них все найкраще, біля плити стояла щодня, пекла пироги, робила складні гарніри. З собою в столицю зібрала їм продуктів – і м’яса, і свіжих яєць, і грибів, і все, що у самої було.
Після весілля на свою квартиру молоде подружжя стали збирати разом, і справа пішла швидше. Пів року тому нарешті зробили рішучий крок до мрії – купили двокімнатну квартиру. Правда, невелику суму довелося взяти в кредит і вкластися в ремонт. На ремонт сама Надія Василівна дала 50 тисяч гривень. Гроші, звичайно, невеликі за столичними цінами, але це все, що у неї було, вона це відкладала дуже довго. І дала не в борг, а просто так, назавжди.
– І ось після Нового року заїхали вони до себе нарешті, в свою вже квартиру, – розповідає Надія Василівна. – Звичайно, мені хотілося подивитися, яку квартиру купили діти, як відремонтували, як влаштувалися вони там. До того ж тут накопичилися деякі питання по здоров’ю, вирішила звернутися до столичних фахівців. Тому, власне, так надовго і приїхала, на два тижні, щоб все встигнути. З запасом, хіба мало що, раптом відправлять на аналізи якісь. Раніше завжди приїжджала на пару днів, не більше. Але я з сином все погодила, природно. Він сам сказала – приїжджай коли хочеш і на скільки треба, в будь-який час, без проблем, ми чекаємо тебе.
Надія Василівна приїхала і була збентежена негостинним прийомом.
Різноманітної їжі їй зовсім ніхто не готував, світських бесід не вів, чай пити не запрошував.
– Беріть всюди все, що знайдете, – в перший день заявила їй Оксана. – Холодильник відкривайте, їжте там, що знайдете, все можете брати, що потрібно.
У холодильнику, прямо скажемо, було негусто, не так багато продуктів. Добре, що Надія Василівна приїхала, за своїм звичаєм, з п’ятьма великими сумками продуктів, які і пустила в хід. Невістка до плити за два тижні не підійшла жодного разу. Син із задоволенням їв те, що готувала мати.
– Оксана прийде, в каструльку загляне – ой, ні, дякую, я таке не їм, це ж дуже шкідливо, – зітхнувши, розповідає Надія Василівна. – Ні смаженого, ні солодкого, ні солоного. Я її питаю – що готувати тобі? А вона – ой, мені нічого не треба, я після шести не їм. Прийде з роботи – я говорю, ну підемо, хоч чаю поп’ємо, я печива спекла. «Ні, дякую, я не хочу!». Ну добре, кажу, не їж, зі мною посидь хоч трішки просто, розкажи, як день пройшов. А вона – Надіє Василівно, я десять годин тільки що на роботі говорила без угаву, можна, я хоч у себе вдома ввечері посиджу в тиші?
Невістка постійно кривила носом і у відповідь на будь-яке питання демонстративно відводила очі, син приходив дуже пізно, і єдиним другом в квартирі для Надії Василівни став телевізор. Невістку і це дратувало.
– Включу телевізор, вона підійде і закриє мене в кімнаті, – з образою розповідає Надія Василівна. – Не на замок, так, просто прикриє двері. А мені незатишно – ніби як виходити мені не можна, чи що? Увечері телевізор вимикайте, каже, він заважає. Вона спати не може, бачте, коли телевізор працює, хоч він ледь чутно говорив. Ну а мені що робити, якщо не спиться? У темряві лежати і в стелю дивитися? Розмовляти не хочуть, їжу мою не їдять, те, що я розповідаю, їм не цікаво. Ну я, звичайно, розумію, що ми різні люди, і любити мене вона не зобов’язана, але хіба з гостями так можна? Завжди, коли люди в будинку, намагаєшся показати себе з кращого боку. Мене син повіз на вокзал, запитує, мама, коли ще тебе чекати? Кажу, синок, це, напевно, останній мій візит. Не хочу більше бачити незадоволене обличчя твоєї дружини.
– Я прекрасно знаю, що таке важка робота, одна сина ростила, підробітки шукала, але так вести з людьми собі не дозволяла! – ледь не плаче Надія Василівна.