– От я ніколи нічого не просила в своєму житті жодного разу, – завжди говорить моя знайома Ліда. – Все життя все сама роблю, на себе лише одну надію маю. Хоча життя мене не дуже плекало.
І рідні їй люди добре знають, що це дійсно так, адже це чиста правда. Жінка овдовіла в найскладніші дев’яності роки, практично лише сама ростила своїх двох дітей, виховала, обом дала гарну освіту. Зараз її діти вже дорослі і успішні, але чого це коштувало їх матері, важко навіть уявити. Здавалося б сама жінка, коли згадує своє минуле, дивується, як вона могла з цього всього вибратися, впоратися з усіма проблемами.
– Озираюся назад, і сама не вірю! – дивується щиро Ліда. – Були часи, коли сиділи ми на макаронах без масла, і на роботу доводилося пішки йти, в літніх кросівках по снігу, а потім гарячий чай тиждень пити, бо нелегко було після того. А більше нічого в будинку не було, і грошей не було теж. Сама їла через раз, і таке бувало доволі часто. Але просити мені ніколи і в голову не приходило! Навіть у близьких, у рідних людей. Ні за що! Нікому ніколи не скаржилася, ніхто і не здогадувався, як нам живеться. Нічого, вистояли ми, минули ті важкі часи. Я не люблю тих людей, які жаліються і постійно щось від когось чекають.
– Молодець ти, звичайно! Тільки ось дітям щось таке життя було за що? – кажуть сьогодні її родичі. – Діти сиділи на макаронах, місяцями не бачили фруктів і цукерок, але ж навколо були родичі та близькі люди, цілком здатні допомогти, вже хоча б продуктів звичайних привезти, молока, яєць десяток, овочів якихось. Без особливого збитку для своїх бюджетів, їм то не важко було.
І правда, крупи якісь і фрукти рідні могли їй принести. Так теж не можна. Добре, що вистояли у ті важкі часи, а якби ні? Було б не дуже добре, і це живучи серед людей? Дикість якась зовсім.
Між іншим, самі родичі зараз її і дорікають постійно. Мовляв, ми й уявити не могли, що у вас було так. Так, ми самі в ті роки жили скромно, але вже кілограм яблук дітям і мішок картоплі принести могли у твій дім. Ну чому ти тоді мовчала? Гординя це не скромність і не самостійність твоя.
Родичі Ліди вважають, що допомогу потрібно просити! І засуджувати за це не можна. Зрештою, якщо людина просить, вона ж нічого поганого не робить. Якщо хтось не захоче допомогти, то так і буде вже, але ж є люди, які з радістю у скрутну хвилину підтримають.
А Ліда горда, і вважає інакше. Вона не шкодує, що ні в кого нічого не прохала, тепер сама нікому нічого не винна, живе собі спокійно так.
Фото ілюстративне – pershyj.