Мені 27 років, чоловікові 31 рік. Ми одружені десять років. Пару років тому вирішили завести дітей, але у нас не виходило.
Ми обстежувалися, і виявилося, що я бeзплiдна. Мене це дуже налякало, я подумала, що мій чоловік – Діма, зажадає розлучення. Навіщо йому дружина, з якою не вийти продовжити свій рід?
Ми жили ніби в мовчанні, не говорили більше про свою любов. Я була шокована новиною про своє безплідді.
Коли в черговий раз я впала в депресію, Діма ласкаво взяв мене за руку, посадив поруч з собою на диван і промовив: «Що між нами відбувається?». Я втомлено знизала плечима. Говорити не хотілося, і так все ясно.
Минали тижні, місяці і ми почали трохи зближуватися з чоловіком. Несподівано за вечерею Діма запропонував мені взяти дитину з дитбудинку. Я не знала, що відповісти, адже це чужа дитина, не наш.
У мене не вкладалася думка в голові, як можна жити з чужою дитиною? Хіба можна полюбити чужу ?! Але все ж я погодилася. Чоловік наполіг, а там – будь, як буде.
Ми з’їздили в дитбудинок, нам сказали, які документи потрібно підготувати і через два тижні все було готово.
Нам показували різних дітей, мені було не по собі, дітей пропонували, як будь – то товар. Нас проводили в дитячу кімнату, і раптом мій погляд упав на сумного хлопчика років п’яти. Він стояв біля вікна, тримаючи в руках брудну і пошарпану іграшку.
Я підійшла до нього і запитала, чому він сумує. «Тому що я став не потрібен своїй мамі» – відповів хлопчик зі сльозами на очах. По моєму тілу пробігла легке тремтіння. Очі наповнилися сльозами.
Я сказала йому, що я можу стати його мамою, якщо він захоче. Малюк відповів: «Як? У мене вже є мама ». Я не знала, що відповісти. Адже це дійсно так.
Всю ніч я не спала і думала про цього хлопчика. На наступний день я розбудила чоловіка і сказала, що ми терміново повинні забрати його. Я
хотіла подарувати йому всю свою любов, що не дісталася моїй дитині. Ви не повірите! Я закохалася в цю дитину з першого погляду.
Ми знову поїхали до притулку, нас ближче познайомили з цим хлопчиськом – його звали Максим. І вже через кілька днів ми забрали його до себе додому. Перший час мені було незвично, що з нами в будинку тепер живе дитина.
Та й Максимка було не по собі, адже у нього тепер є тато і мама. Він поводився так, ніби хотів опинитися знову в дитбудинку: плакав, кричав, відмовлявся вечеряти, відмовлявся спати, говорив, що ми йому ніхто і не можемо вказувати.
Щовечора я відчувала себе, як ніби я перетягати 20 мішків з картоплею. Щоночі Максим закочував істерики, і я вирішила з ним поговорити.
«Знаєш, ми даруємо тобі всю свою любов, ми піклуємося про тебе.
Кожен день ми намагаємося, щоб тобі було з нами добре. Я не знаю, з якої причини тебе залишила мама, але мушу сказати, що в житті у тебе будуть різні ситуації, в яких буде важко встати з колін.
Це життя, і траплятися може всяке. Найголовніше – зуміти піднятися, і з піднятою головою йти далі ». Як не дивно, він не закотив істерику і навіть обійняв мене, потім ліг і відвернувся до стінки.
Минали місяці, Максимка підріс, навчався в першому класі. Я помітила, що він не веде себе так, як раніше.. Одного разу, підійшовши до мене, він сказав: «Я хочу вибачитися за свою поведінку, я поводився жахливо.
Ти дуже терпляча, інша б віддала мене назад в дитбудинок, чого я і домагався. Я думав, що моя рідна мама за мною повернеться. Зараз я розумію, – мені дуже пощастило, що я з вами. Я вас люблю”.
Він говорив, як дорослий чоловік. У мене потекли сльози з очей, я обняла його так сильно, як це тільки можливо.
З тиого часу Максим ніколи не хамив і завжди допомагав, якщо я просила його про це. Або сам пропонував свою допомогу. У якийсь момент я усвідомила, що це моя дитина.