Мені 68 років. Рік тому я повернулася з заробітків з Італії. Хотіла їхати ще раз, але здоров’я підвело. Та й донька сказала, що більше нікуди мене не пустить. Мовляв, я своє вже відпрацювала.
В Італію я вперше поїхала 18 років тому. Мені якраз виповнилося 50. Я працювала бухгалтером на заводі. Одна моя співробітниця наважилася все кинути і поїхала першою на заробітки. Потім мені зателефонувала і почала кликати до себе. – Ти, Маріє, так за життя на заводі не заробиш, як тут за рік-два, – сказала мені вона.
І я задумалася. Прийшла додому, захотілося порадитися з чоловіком. Зізнатися чесно, вже кілька років ми з ним жили як чужі люди. Діти наші виросли – синові тоді було 25 років, доньці 23. У кожного з них вже було своє життя.
Чоловік на мою пропозицію поїхати щось заробити відреагував сухо. Сказав, що як я вирішу, так і буде. Іншої відповіді я від нього і не чекала. Хвилювалася за дітей, думала, якби вони вже мали власні сім’ї, то без вагань би вже поїхала. А тут якраз сусідський хлопець почав свататися до моєї доньки Галини.
Я вирішила не тягнути, хочуть – нехай одружуються, і мені легше буде. То ж в серпні я зробила доньці весілля, а вже на початку вересня я поїхала на заробітки. Донька пішла жити до чоловіка, в невістки, а вдома залишився чоловік і син. За них я теж трохи хвилювалася, без жіночої руки їм буде важко, але вони мене заспокоїли, мовляв, справимося.
А через рік Василь, син, привів невістку. Я бачила її лише по фотографіях, які син мені висилав. Тоді ще телефонів з відео зв’язком не було. Ну що ж, я далеко, а синові очі самі бачили, що брали. Дівчина була з міста, Іван разом з нею працював. Оселилися діти у нас вдома. Будинок у нас був невеликий, всього три кімнати і кухня.
Всі гроші, які я заробляла, я відсилала додому. Чоловік ділив суму на дві рівні частини. Одну віддавав доньці, вона відкладала собі на квартиру, а іншу – вкладали у будівництво і ремонт нашого будинку. І тут я припустилася помилки – ми розбудовували наш будинок, замість того, щоб будувати собі інший.
Вперше я приїхала додому через 4 роки, бо були проблеми з документами. І треба сказати, була приємно вражена кількістю робіт, які зробили чоловік з сином. Вони розбудували перший поверх і підняли другий. Так, роботи ще треба зробити багато, але наш будинок вже було не впізнати.
І донька була задоволена, казала, що ще трохи, і вони придбають квартиру, бо всі гроші, які я присилаю, вони складають на купку, щоб придбати власне житло в місті. Тоді я вдома пробула не довго, бо треба було повертатися.
Потім мені вдалося зробити документи, і я могла приїжджати додому кожного року. Будинок мій став найкращим на все село. Син дуже пишався цим. Та і я була рада, бо інші жінки розповідали мені, що висилали гроші дітям, а ті все пускали по вітру. А мої таки гроші у справу пішли – он який будинок у мене на подвір’ї, справжній палац.
Донька теж купила квартиру, велику, трикімнатну. За той час, що я була в Італії, у неї народилися дві донечки, то ж квадратні метри в її випадку зайвими не будуть.
Сім років тому не стало мого чоловіка. Син став повноправним господарем вдома, я була і не проти, у нього теж двоє дітей, син і донька, та й невістка ніби хороша, допомагала синові, дбала про господарство, мені всі сусіди заздрили.
І от рік тому я приїхала додому. Донька відразу сказала, що в Італію я більше не повернуся. Я можливо б, ще і поїхала, але здоров’я вже не те. Хоча в Італії я бачила наших жінок, яким уже далеко за сімдесят, їм самим скоро догляд буде потрібний, а вони досі ще працюють для своїх дітей і внуків. От чесне слово, за 17 років я не зустріла в Італії жодної українки, яка б сказала, що працює для себе – усі комусь допомагають, хто дітям, хто внукам.
Італійці нас не розуміють, у них все зовсім не так. Це не вони про дітей дбають, а діти про них. А ще вони не розуміють, навіщо ми зводимо такі великі будинки, якщо жити в них ми не маємо часу.
Так вийшло і у мене. Відколи я приїхала, відчуваю, що зайва у власному домі. Мені, правда, виділили окрему кімнату. Невістка відверто мене недолюблює, а внуки мною не цікавляться, бо виросли без мене. Син весь час на роботі.
Він зараз трохи злиться на мене, бо знає, що у мене є ще якісь відкладені гроші, він хоче, щоб я купила йому машину. А я все частіше думаю, чи не купити мені квартиру, хоча б однокімнатну, в старому будинку. Тепер дуже шкодую, що не будувала собі окремий будинок. Ну що ж, люди вчаться на помилках…
Фото ілюстративне – 1cpo.