Тарасика батьки привезли до бабусі на осінніі канікули. Сповнений енергії у пошуках нових вражень та друзів хлопчик вийшов на вулицю, але нажаль, там не зустрів однолітків, лиш де-не-де були старенькі перехожі.
-Напевно, батькам допомагають поратися по господарству,- подумав собі Тарасик і повернувся до бабусиної оселі. Щоб хоч якось себе розважити хотів пограти в комп»ютерні ігри, але і тут на нього чекало розчарування, бо на моніторі з»явився напис про відсутність мережі.
-Бабусю, ви ж напевно, забули поповнити інтернет,- запитався чемно.
-У нас немає інтернету,- почув у відповідь.
-Як немає інтернету???Як же тепер жити без нього? А учні, студенти, у них же дистанційні навчання.
-Як немає??? Що у вас школи немає?
-Школа є, але стоїть пусткою,- на очах у старенької заблищали сльози.
-То що вчителів немає, щоб діток навчати,- із ще більшим здивуванням розпитував хлопчик.
-Наше село на грані вимирання,- сумно відповіла Катерина Петрівна.- Колись було усе : і школау якій тридцять літ я навчала діток, і дитячий садочок, медичний пункт та будинок культури, а зараз від усього лишились лиш руїни та приємні спомини…
— Чому так сталося, бабусю!?
-Обирали не тих,- зітхала літня жінка. І повела онука у минуле своїми розповідями.
-Колись наше село було дуже красиве, але нажаль, його не вдалося зберегти. Власні інтереси, почуття вдячності або провини, родинні зв»язки та дружні стосунки приводили до влади не тих, у яких жевріло полум»я любові до рідного краю.
Віддававши на виборах свої голоси тим, кому було байдуже до села, вони власними руками руйнували його. Рік за роком умови для проживання ставали все гіршими і молоді люди у пошуках кращої долі почали виїздити. І тепер залишились лиш ті, котрі хочуть померти на рідній землі — це пенціонери,- жінка зайшлася сльозами. — Але нічого в цім світі, моя дитино, не буває безнаказаним, за все буде потрібно заплатити, як не на землі, то на небесах. І ті , що зруйнували село, тепер будуть жити у вічній пітьмі, бо на їхніх могилах нікому і свічку запалити, всі рідні та близькі вимерли, або повиїджали, а кладовище заросло бур»янами…
-Бабусю, бабусю, не плачте , ми заберемо вас до себе.
-Ні, мій любий хлопчику, я нікуди з рідного дому не поїду, бо хочу спочити на рідній землі,- гладила бабуся онука по голівці і перевела розмову у інший напрямок.
Автор Уляна Пилип’юк. джерело