Сама я родом з України, народилася в маленькому селі, далеко від міста. Мої батьки жили бідно, хоча все життя важко працювали. Я пам’ятаю, що все дитинство ми їли лише те, що мама на городі вирощувала: картоплю, огірки, помідори, різні соління. А ще мама тримала корову, і це дуже нас виручало, адже могла продати молоко людям, а нам спекти якогось смаколика. Мама з татом вдома бували мало часу, адже цілий день працювали в колгоспі, потім мама бігла на город, доїла корову. Нам навіть поговорити було ніколи. Тому, я завжди мріяла покинути село, бо нічого доброго за все життя я там не побачила.
І мені пощастило. Я пішла вчитися в місто, там і зустріла свого Божена, якого мені послав сам Господь. Він виявився доброю людиною, приїжджав в гості до родичів. Там ми й зустрілися вперше. Відтоді я маю доброго чоловіка, хоча проживаю далеко від батьківської домівки.
Батьків моїх давно не стало.
Але хочу вам розповісти про свою Людмилу, адже маю я старшу сестричку, яку я дуже люблю, про яку ні дня не можу не думати.
Люда залишилася жити в селі, відразу вийшла заміж за місцевого тракториста. Оселилися вони в батьківській хаті.
Відтоді, як я поїхала жити за кордон, бачилися ми рідко, адже живу я далеко, постійно якісь свої турботи маю, діти малі були. З Людмилою ми спілкуємося по телефону, вона ніколи на життя не скаржилася, все казала добре у них. У Люди з чоловіком теж троє діток.
Я думала, що вона живе добре. А нещодавно я приїжджала в своє рідне село, в Україну. Батьківську хату було важко впізнати. Усі сусіди побудували великі будинки, а хатина моїх батьків, хоч і пройшло так багато років, стоїть така сама, як в минулому, лише дуже похилилася. Паркан напів гнилий, той самий, який ще мій батько збудував. А коли я зайшла в хату, мало не заплакала, навіть фіранки, вишиті ручками моєї мами, висіли.
Людмила зустріла мене з посмішкою, відразу до мене підбігли троє її діток, одягнених дуже скромно, хоча чистенько. Зі сльозами я роздала гостинці усім, і ми стали обідати, чим пригощала мене сестра.
Діти мої ще маленькі, з ними Божен залишився в дома, а в село до сестри я приїхала сама. Вже вечоріло, а чоловіка Людмили не було, він прийшов пізно ввечері, щось буркнув мені, наче привітався і сів за стіл. Тоді я вперше побачила дуже сумні очі і натруджені руки моєї сестри. Вона швиденько стала виставляти чоловікові вечерю. Він, поївши, мовчки пішов спати.
Я була дуже вражена побаченому. Виявляється, що він давно вже не працює, а ходить селом поміж людьми весь день, а додому ледь приходить під вечір. Люда все сама робить і вдома, і на роботі.
Вранці, коли її чоловік вже майнув в село на люди, я стала просити сестру, щоб вона залишила чоловіка, вигнала його з нашої батьківської хати і їй буде жити легше, адже їй всього лише 48 років. Та сестра і чути мене не хотіла, сказала, що їй шкода дітей, хвилювалася, що люди скажуть, та й сусіди відвернуться від неї.
Тиждень я жила у сестри, все її допомагала, просила одуматися, але Люда лише сердилася на мене.
Коли я їхала, то залишила їй чимало грошей, яких мені дав з собою чоловік.
Додому я повернулася з важким смутком на душі. Все розповіла чоловікові. Тепер ми разом думаємо, чим ми зможемо допомогти моїй сестрі і як це правильно зробити. Засмучує лише те, що Людмила сама змінювати нічого в своєму житті не хоче. Вона думає, що так жити – це нормально. Але ж вона не бачила кращого життя, де в сім’ї панує любов та добробут. Хоча я вірю, що з нашою допомогою, у них все буде добре.
Оленка Подоляк
Фото ілюстративне, domvsele.