Поступ:
КУБАНЬ – ІСТОРИЧНА ОБЛАСТЬ УКРАЇНИ
Автор: Дмитрий Каленюк (Dmitry Kalenyuk)
Історично Кубань належала Україні. Найбільшою складовою Війська Запорозького була саме Кальміуська паланка. Українці на Кубані аж до Голодомору складали переважну кількість населення.
Майже сто років тому почалася запекла боротьба за вплив на Кубань між Україною і проросійським Доном. 4 січня 1918 року на заклик української Чорноморської Ради 29 політичних партій і організацій підтримали Третій Універсал Центральної Ради України і звернулися до Кубанського Військового Уряду із закликом приєднатися до Матері-України. Як завжди, заважали такому приєднанню ті, хто наїхав із російської глибинки. Як правило, це були особи, заражені імперським більшовизмом, які мутили воду і дурили простий народ.
Проте, як би там не було, а 28 січня 1918 року Кубанською крайовою військовою радою на чолі з Н. С. Рябоволом на землях колишньої Кубанської області була проголошена незалежна Кубанська Народна Республіка як частина майбутньої Російської федеративної республіки.
Але «любов» до Московії закінчилася дуже швидко, і вже 16 лютого 1918 року Кубань була проголошена незалежною самостійною Кубанської народною республікою (з 4 грудня 1918 офіційно – Кубанський край) – нове державне утворення на території колишньої Кубанської області й Кубанського козачого війська, створене після розпаду Російської імперії і яке існувало в 1918-1920 роках. Найбільш впливовими політичними силами цього державного утворення були «чорноморці» і «лінійці». «Чорноморці», сильніші економічно й політично, представляли україномовне чорноморське козацтво та стояли на проукраїнських позиціях. «Лінійці» представляли російськомовне лінійне козацтво й орієнтувалися на «єдину та неподільну Росію».
Незважаючи на потужну більшовицьку пропаганду, за період із весни до осені 1918 року в Кубані стався перехід більшості козачого населення до виступу проти більшовиків. Цьому сприяла конфіскація і переділ військових земель, мародерство деяких червоноармійських загонів, що складалися з іногородніх, а також акти розкозачення.
28 травня 1918 року в Київ прибула делегація глави Крайової ради Рябовола. Предметом переговорів стали питання встановлення міждержавних відносин і надання Україною допомоги Кубані в боротьбі з більшовиками. Одночасно велися переговори про приєднання Кубані до України. Вже наприкінці червня Українська держава відправила в Кубань 9700 гвинтівок, 5 млн. патронів, 50 тис. снарядів для 3-дюймових гармат.
Подібні поставки здійснювалися і надалі. У той час, коли Добровольча армія готувалася до походу на Катеринодар, українська сторона запропонувала висадити десант на азовському узбережжі Кубані. В цей час мало розпочатися підготовлене козацьке повстання. Планувалося об’єднаними зусиллями вигнати більшовиків і проголосити об’єднання України й Кубані. З Харкова на азовське узбережжя була перекинута дивізія Натієва (15 тисяч чоловік), проте план провалився як через подвійну гру німців, так і через зволікання вищих чинів військового міністерства.
У той час пріоритетними напрямками внутрішньої політики Кубанського краю були: вирішення соціально-економічних проблем, заходи щодо переведення на українську мову навчальних закладів у районах, де українці складали більшість. У зовнішній політиці – боротьба з більшовизмом, орієнтація на Україну, зокрема підтримка руху за об’єднання з Україною (спочатку на федеральній основі).
23 червня в Новочеркаську пройшло засідання Кубанського уряду, на якому вирішувалося питання про те, на кого орієнтуватися в подальшому – на Україну або Добровольчу армію. Верх взяли добре проплачені прихильники об’єднання з добровольцями, але надалі відносини між Добровольчою армією і кубанськими лідерами різко загострилися.
Добровольці розглядали Кубань як невід’ємну частину Росії, прагнули скасування кубанського уряду й Ради і підпорядкування отаманові Кубанського козачого війська, командувачу Добровольчої армії. Кубанці ж прагнули відстояти свою самостійність та орієнтувалися на Україну.
Кубансько-денікінське протистояння особливо загострилося після 13 червня 1919 року. В цей день на Південно-російській конференції голова Кубанської крайової ради Микола Рябовол виступив із промовою, в якій гостро критикував денікінський режим. Цієї ж ночі він був застрелений у холі готелю «Палас» співробітником Денікінської особливої наради. Це вбивство викликало неймовірне обурення на Кубані.
Кубанські козаки стали залишати регулярну армію. Наступні події призвели до того, що дезертирство кубанців стало масовим і їх частка у військах Денікіна, що в кінці 1918 року становила 68,75 %, до початку 1920 року впала до 10%, знекровивши її. Що стало однією з причин поразки білої армії.
Тепер Кубанська крайова рада вже відкрито оголосила, що боротися потрібно не тільки з Червоною армією, а й з монархізмом, що спирається на армію Денікіна. На початку осені депутатами крайової ради велася активна пропаганда відділення Кубані від Росії, почалися активні переговори з Українською Народною Республікою про приєднання. Одночасно делегація Кубані на Паризькій мирній конференції порушує питання про прийняття Кубанської народної республіки в Лігу Націй.
3 березня 1920 року зміцніла Червона армія почала Кубано-Новоросійську операцію. Добровольчий корпус, донська й кубанські армії стали відходити. 17 березня Червона армія увійшла в Катеринодар. Кубанська армія була притиснута до кордону Грузії і 2-3 травня капітулювала. Кубанська Народна Республіка, її уряд і Кубанське козацьке військо були скасовані.
Кубань разом із Черномор’ям насильно увійшли до складу РСФСР у вигляді Кубано-Чорноморської області. Однак масовий козацький повстанський рух тривав до 1922 року, а окремі повстанські загони діяли до 1925 року. Протягом 20-х і 30-х років XX століття Кубань залишалася ареною масових репресій, розкозачення, розкуркулення і масштабного голоду.
З не таких вже й давніх історичних подій слід робити правильні і своєчасні висновки. Якби Кубанська Народна Республіка всупереч підривним діям зсередини її проросійських елементів як білого, так і червоного забарвлення, рішуче зробила крок до об’єднання з УНР, то зберегла б і себе, і УНР у складі єдиної України. Тоді ні більшовицька Москва, ні «білий» рух не змогли б їм перешкодити знайти справжню, визнану світовим співтовариством, незалежність. Без України в Кубані не було б ні проімперської радянської влади, ні проімперського білого руху. У кращому випадку вони воювали б між собою, послаблюючи і знищуючи один одного.
Отже, громадянська республіка, як і територіальна цілісність України, лежать у темряві історії, і тільки від нас залежить подальша доля активних, і «можливих» у перспективі громадян нашої Республіки.