Скільки років себе пам’ятаю, стільки тут і живу – в невеличкому будинку в кінці села.
Тут пройшло все моє дитинство, юність і молодість. У цей будинок я привела свого нареченого, щоб він познайомився з мамою і татом, звідси поїхала з чоловіком і повернулася в 30 років з малятком на руках – моєю дочкою. Не склалося життя у нас з чоловіком разом, розлучилися. Але мене з радістю батьки знову прийняли до себе, яких згодом не стало. В цьому будинку і дочка моя виросла, заміж вийшла, онука мені подарувала.
Ціла цікава історія з величезним кошиком спогадів. Тільки ось тепер, якщо відкинути сентиментальність, треба подивитися на цей будинок реально: він почорнів, просів, зігнувся, підлога прогнили, а дах, покритий старим шифером, став щербатий.
Моя донька з зятем сказали, що стіни в хаті цвітуть, а ремонтувати будинок цей марно, адже він скоро сам розвалиться. Їх дитині жити в таких умовах погано, тому вони поїдуть до міста краще і будуть орендувати квартиру. Зібралися і поїхали усі втрьох.
А я залишилася сама. Важко одній, але інколи ходжу до сусідів поговорити, допомагаємо одна одній.
А не так давно зустріла свою сусідку – біжить щаслива, аж світиться, так їй радісно на душі! Що таке? відразу стала мені хвалитися, що її син з невісткою купили невеликий будиночок за містом з трьома кімнатами, добротний, з усіма зручностями, навіть крихітна ділянка є для вирощування квітів та рослин! Загалом, вони її забирають з собою жити. Ось так їй пощастило! Я навіть позаздрила – мене б так забрали жити діти до себе!
І ось начебто мрія почала здійснюватися. Мої діти подзвонили і сказали по телефону, що готується сюрприз з житлом у них, приїдуть і все розкажуть. Я така щаслива була.
Діти приїхали і стали розповідати, що беруть в кредит квартиру, хочуть взяти мене і показати її.
На таксі, ледь не в урочистій обстановці ми приїхали до великого будинку! Під’їжджаємо ще і до нового мікрорайону, до новобудовами. Діти з машини вийшли такі щасливі, показують мені новий ліфт, 4 поверх, а ось і квартира. Трикімнатна! Простора, світла, ремонт вже є. Це ж рай якийсь!
А я на радощах і кажу:
– Дітки, а де ж моя кімната буде?
Дочка якось зам’ялася, а потім каже:
– Мамо, ну ось, весь сюрприз зіпсувала! Ми ж хотіли, щоб ти за нас, як за своїх дітей пораділа! Ну як ми тут всі помістимося? Ось наша спальня, ось дитяча, а це зал: повинні ж ми десь гостей зустрічати! А в наступному році плануємо ще дитину, нас багато буде, не протиснутися. І з іншого боку: як ти ту хату свою залишиш? А крім того у тебе там спогади, подружки і кіт, який нам тут не потрібен. Ми краще новий вмивальник тобі купимо.
Останні її слова я чула вже як у півсні. Подивилася на зятя, той очі ховає, я його розумію – він у всьому завжди доньку мою слухається, ніколи їй не перечить. Я дочці сказала, нібито мені в поліклініку терміново треба і пішла на автобус пішки.
Три дні вдома я чекала, що дочка пошкодує мене, покличе до себе, але вона не дзвонила. Тоді я набрала її номер, дізнатися як справи.
– Та нічого такого особливого у нас немає, ходимо по магазинах, меблі собі вибираємо, – мовила донька. І все.
Ось пишу вам сюди і думаю: а, можливо, так і має бути? Ось на що я розраховую: житло старе, сама вже стара, адже мені вже 63 роки. Можливо, я просто заздалегідь себе накрутила, що дочка повинна мене забрати з моєї старої хатини. І нічого вона мені не винна, нехай молоді живуть собі на радість. Хоч і гірко це усвідомлювати мені зараз, але я нікому стала не потрібна, на жаль.