Узбецький Мінюст вважає, що все діловодство в Узбекистані має вестися тільки на узбецькій мові, а за ведення на інших мовах потрібно призначати штрафи. З одного боку – Узбекистан вже 30 років, як окрема держава, що володіє своїми законами, армією, спецслужбами і органами управління. З іншого боку, Узбекистан, як частина колишнього Союзу – багатонаціональна держава, і далеко не всі проживають там є узбеками.
У Міністерстві юстиції Узбекистану дотримуються позиції, що в Прибалтиці і на Україні був отриманий «позитивний» досвід і треба його переймати. Не впевнений, що те, що відбувається в цих країнах є позитивним досвідом. Прибалтика залишилася практично без населення, Україна прагне до того ж стану семимильними стрибками. Якщо узбецький Мін’юст поставив завдання скорочення населення, тоді звичайно досвід варто переймати.
Але не все так гладко пройде, як пройшло в Прибалтиці – швидше буде український варіант. В Узбекистані три великих національних анклаву: самі узбеки, росіяни і таджики. І тут найімовірніше розкол держави і громадянська війна, ніж тихе вимирання. Але до цього поки далеко, поки обговорюється даний закон.
Найцікавіше, що цей закон вдарить і по самим узбекам. Ведення діловодства на одній мові – це не остаточне рішення. Виходячи з «позитивного» досвіду Прибалтики і України, піде пряма заборона на використання російської мови, аж до дискримінації за мовною ознакою. Це спричинить за собою відповідну хвилю вже в Росії, де узбеки займають перші місця за чисельністю гастарбайтерів.
Самим узбекам, не знаючи російської мови, буде вкрай проблематично знайти роботу в РФ; а це, напевно, єдина з сусідніх країн, яка може дати роботу мільйонам громадян своїх сусідів. У цьому контексті можна згадати один лише Петербург. Там водіями громадського транспорту працюють майже одні узбеки. Діаспора підім’яла під себе цей вид бізнесу і просто так не віддасть. Мабуть, Мін’юст Узбекистану не уявляє, що може статися, якщо Росія посилить правила роботи на своїй території і введе контроль за ОБОВ’ЯЗКОВИМ знанням російської мови.
Я не намагаюся сказати, що раз Росія створила Узбекистан, дала йому державність, побудувала школи, лікарні, дороги та багато іншого, то узбеки повинні до кінця своїх днів цілувати російських і забути свій фольклор, культуру та мову. Просто владі в Узбекистані варто пам’ятати про те, що країна у них багатонаціональна і саме багатонаціональність і є та сама сила, яка утримує досить бідну країну від внутрішнього конфлікту. Якщо якась нація матиме величезний, несумірний пріоритет, то український досвід і буде тим фіналом, що випливає з дискримінація.
Якщо торкнуться історії, то узбеки жили з російськими і в Російській Імперії і в Радянському Союзі. Ніякої дискримінації не було, збереглося різноманіття культури, зберігся мову, зберігся сам народ. Підтримка гідного знання і володіння російською мовою – це не примха росіян, це шанс дітям здобути освіту, адекватне сучасним викликам, це торгові відносини.
Варто також пам’ятати, що в державних структурах країни працює безліч російськомовних людей. Їх звичайно можна замінити, але ось на скільки професійна буде заміна – це питання цікаве.
У будь-якому випадку, якщо мова йде про просування мови, то нав’язування його в будь-якій формі призводить до зворотних результатів. Хочете просувати? Знімайте фільми, пишіть книги, робіть наукові відкриття, піднімайте економіку своєї держави – і до вас поїдуть працювати і будуть змушені вчити мову. Тільки такими методами можливо зберегти культуру народу. А «позитивний» досвід Прибалтики і України говорить про те, що через сто років, ці назви залишаться тільки в музеях та підручниках історії.