Це – маніфест байдужості. Це політична програма пасивних. Це ніякий не мир, це оголошення війни.
Війни обивателів проти пасіонаріїв. Боязливих проти сміливих. Слабких проти сильних.
Війни проти вищих цінностей як явища – тими, хто вищих цінностей взагалі не має, а хоче лише задоволення для своєї біології.
Війни борців за своє власне благо – тим, хто бореться за благо спільне.
Коли я чую ці слова про “не важливо”, я згадую Володимира Рибака. Котрого піддали страшним мукам Гіркін і Безлер, за те, що Рибак посмів бути НЕбайдужим до того, який прапор висить на центральній площі його міста.
Його за оцю небайдужість катували дві доби, а потім, ще живого, утопили.
Нам пропонують пройти мимо такого, що продовжується і по сьогодні, і не реагувати. Ради миру.
Ні, так не вийде. Це – смерть під іменем миру.
Так не буде. Ніякого “миру”, допоки злочинці продовжують злочини!
Українська нація має достатньо волі та енергійності, розуму та культури, щоб прийняти виклики, щоб виграти у тій війні на знищення, котру веде проти неї Росія.
Ми не перестанемо помічати ці вбивства і грабежі Росії. Ні злочини беркутів та гіркіних, ні втрату територій, ні голодомори та репресії, усі ці жахи що неперервним шлейфом тягнуться із сивого минулого аж у сьогоднішній день, перший день нового року.
Допоки буде ще хоч іскра надії припинити ці злочини, ми будемо боротися. Бо ми хочемо жити, і добровільно не погодимося на смерть, котру назвали чомусь “миром”.
“Лиш боротись – значить жить”. Геть смерть, хай живе життя!