– Ось скажи, за що мені така кара, а? – ділиться з подругою п’ятдесятилітня Лідія Семенівна. – Я ж тільки-тільки до тями приходити початку, зітхнула трохи. Пашкі одинадцять років виповнилося, він більш-менш самостійним став. Я його одна з восьми місяців виростила! Чого мені це коштувало, Наташ! А вчора повернулася моя недолуга дочка.
– Та ти що? Іра приїхала? Правда?!
– Наташа, таке відчуття, що у мене дежавю. Приїхала, так. З валізою і з пузом, яке на ніс лізе, уявляєш? Наpoджувати їй через два місяці! Джерело
– Вона що, вaгiтна? Знову?!
– Ну а я тобі про що кажу? Знову вaгiтна, знову одна, знову ні житла, ні грошей, черговий кoзел-співмешканець її кинув з боргами і кредитами, і йти їй нікуди, крім як до матері, до мене тобто І навіть валізу та ж сама, що і в минулого разу. Знаєш, мені в якийсь момент здалося, що я в 2007 рік повернулася якимось чином. Це все з нами вже було! І якби не Пашкин голос в сусідній кімнаті, я б точно вирішила, що у мене дах поїхав.
Дочкі Лідії Семенівни, Ірині, тридцять. Мати називає її «недолугою» і дуже на неї сердиться – за великим рахунком, є за що. Іра з дитинства не була слухняною: вчилася погано, уроки прогулювала, зв’язалася з поганою компанією, кypила, вuпuвала. Бурхлива молодість увінчалася незапланованою вaгiтнiстю в дев’ятнадцять років невідомо від кого, претендентів на роль батька було кілька.
– Я її благала зробити абopт, була категорично проти дитини. Але хто б мене слухав, – зітхає Лідія Семенівна.
Уже через півроку після наpoдження Павлика Ірина награлася «в дочки-матері», вщент посварилась з Лідією Семенівною і пішла будувати своє життя, «тимчасово» залишивши сина з бабусею. Втім, обіцяла забрати, як тільки влаштується.
– Немає нічого більш постійного, ніж тимчасове! – розводить руками Лідія Семенівна. – Про те, що дочка забере Пашку і виховуватиме сама, давно вже і мови не йде.
– Вона хоч згадала про сина за одинадцять років? – співчутливо розпитує подруга.
– Кілька разів дзвонила, навіть гроші присилала. Два рази по двісті, і один раз – п’ятсот.
– Шикарно!
– Не те слово.
Пашка був дитиною нервовою і збудливим, до того ж алергія. Не спав ночами, погано їв, раз у раз покривався коpoстою, запросто хапав всі віpyси, хворів часто і довго – з величезною температурою і всілякими ускладненнями. З розвитком теж було не все гладко. Лідія Семенівна тягала хлопчика по лікарях і логопедах, а ще ж доводилося працювати, щоб звести кінці.
На роботі відверто дивилися косо через постійні лікарняні, відпрошування і форс-мажори.
– Ну а що, їх теж можна зрозуміти! – зітхає Лідія Семенівна. – Працівниця гірше матері-одиночки. Тим хоч бабки допомагають, іноді батьки дітей, їхні родичі. Мені не допомагав ніхто! Взагалі! Дзвонять з садочку – у дитини температура, забирайте. А я перший день з лікарняного вийшла, два тижні просиділа.
І що робити? Ох, директор кричав на мене, аж стіни дрижали. А у мене думки – так проорись вже і відпусти, там у дитини температура знову. Ось так і працювала.
Зараз, звичайно, Лідії Семенівні з онуком вже набагато легше. У плані успішності зірок з неба він особливо не дістає, але уроки робить сам, вчиться без двійок, самостійно їздить на спорт, хворіти став менше.
Можна сказати, все налагодилося. А тут знову дочка.
– Я сама, звичайно, винна! – зітхає Лідія Семенівна. – Упустила я її. Неправильно виховала. У підсумку ось розплачуюсь, несу свій хрест.
– Що, і далі нести будеш? – розпитує подруга. – Другого онука теж тепер візьмеш на виховання?
– Ну ні! – скидається Лідія Семенівна. – Я їй вчора відразу сказала – на мене не сподівайся. Якщо дитина тобі не потрібна, значить відправиться в дитбудинок, ось і все! І без варіантів навіть. Другого мені не витягнути. Хоча Ірка планувала мені і другого скинути.
Стала мені говорити, що у неї борги, кредити, вона наpoдить, і їй треба працювати в дві зміни, щоб розплатитися. Але я навіть слухати не стала. Сказала, що це не мої проблеми, мені геть одного Пашки вистачило. Це тоді я ще молодшa на десяток років була. Зараз взагалі не знаю, як би впоралася.
– Гаразд тобі. Судячи з усього, абopт робити пізно, дитина все одно буде. Ну не в дитбудинок ж його, справді?
– А чому це не в дитбудинок? У мене немає ні сил, ні можливості, ні бажання його брати, і крапка. Нехай ростить сама, я ж не забороняю. Я навіть Пашку на неї вже не вішаю, ладно, проїхали.
Але скажи, ти правда вважаєш, що я повинна впрягтись ще й зараз? А якщо вона через рік третього наpoдить? Про мене щось ніхто не думає! А мені ще Пашку піднімати, між іншим. На це теж сили потрібні.
Непростимо і жopcтоко навіть думати про таке, щоб здати малюка, у якого, крім матері, є рідна, здорова і відносно молода бабуся?
Лідія Семенівна, яка має намір здати онука в дитбудинок – моральний уpoд?
Або вона цілком у своєму праві? Просто тверезо оцінює свої сили і розуміє, що не потягне. Зрештою, бабусю ніхто не питав, чи варто наpoджувати цю дитину. Так що тепер вся відповідальність – на недолугій матусі, і тільки на ній.