Чекаємо маршрутку з молодим військовим, їдемо додому, нам по дорозі (на зупинці зустрілися). Сідаємо поряд, спілкуємося, знаю його, бо волонтер. Хороше дитя, справжнє. Кажу дитя, бо ще зовсім юнак, а вже стільки пережив, війну впритул бачив.
Позаду два типи. Один раптом смикає мого співбесідника за плече: “Слышь, ты, чего форму напялил, за кого ты там воюешь, бл@дь, за Парашенка?”
Воїн у камуфляжі, реагувати на провокацію не має права, адже повертається зі служби (бригада на ротації).
Ну, це б*дл0 не врахувало один момент. Я різко вискакую колінами на сидіння, розвертаюся і як грюкну його кулаком по голові, так що з несподіванки його пику перекосило.
“Ах ти ж покидьку, ти знаєш, що це за воїн? У нього батько офіцер на фронті загинув! Мрaзино ти така! За тебе, – тягаю його за волосся, – за тебе, к*рва! За твою нікчемну душу цей хлопець на передку життям ризикує! А за Порошенка я тебе взагалі розмажу!”
У маршрутці гробова тиша. Маршрутчик, на диво, не втручається. Той, що сидів поряд з цим кандомом, голову в плечі взагалі втягнув. Мій знайомий встав на повен ріст, мабуть, під метр дев’яносто, просто встав, попросив мене: “Не треба, не зважайте”, а йому: “Спробуй тільки зачепи цю жінку” – і чувак обкалявся.
Зате на передньому сидінні якесь п’яненьке пробелькало: “А с кем мы воюем?”
– Тобі теж пояснити? – різко запитую я.
– Нє,нє, нє нада. Слава Українє!
– Їдь уже мовчки, не знає воно.
Як з цим народом в країні жити?
Ну, а смілива, мабуть, я була така, бо поряд справжній Воїн їхав.
P.S. Після прочитання коментарів.
Щиро дякую за підтримку, але я б не ставила сумних смайликів. Насправді тут ідеться не про цих довбаньків, їх навколо багато, а про те, що ми можемо їх ставити на місце. Реакція наша може бути різна, але тільки не мовчати та показувати, хто в домі господар. Бо надалі вони сиділи такі сумирні, аж шовкові. Віку обом десь за 35. Так, не бідно одягнуті, бикуваті на вид. Ну, усмирилися швидко
Надія Мороз
Редакція може не поділяти думки авторів і не несе відповідальність за достовірність інформації.