Мене звати Лідія. Я хочу винести на ваш суд тему, яка не дає мені спокою цілих 2 роки.Джерело
Мені 57 років. У 23 роки я вийшла заміж, нaродити сина вийшло тільки в 35. І ми добре жили з чоловіком, але 2 роки тому він мені повідомив, що вимагає розлучення. Гаразд, я погорювала, поплакала і погодилася.
Але каменем спотикання стала наша єдина власність – двушка в старій хрущівці. Її вартість замала. При продажі тих тисяч мені вистачить тільки на кімнату в комуналці. Я подивилася варіанти і жaхнулася, бо нормальних людей там просто не побачила: алкаші, мігранти, багатодітні сім’ї туляться в кімнаті 15 метрів з 3-4 дітьми. На спільній території – в коридорі, душі і на кухні – бруд , сморід, таргани. Я поки просто не готова на старості років туди потрапити.
Колишній чоловік по-джентельменськи вирішив не чинити і просто привів в нашу квартиру свою 45- річну “бабусю ягідку”. А вона притягла з собою 2 мопсів. Коханка займається продажем цуценят від своїх собак.
І ось 2 роки ми живемо разом: я в одній кімнаті, а вони з собаками в інший. Я вирішила терпіти до останнього – краще буду жити так, ніж з алкашами в комуналці. Ми з Вікою (коханка) в перший час сильно лаялися, а тепер настала пора повного ігнорування – не вітаємось, намагаємося менше перетинатися на кухні.
Я на пенсії і пропрацювавши все життя медсестрою тепер підробляю – ходжу по довколишніх районах і ставлю хворим укoли і крапельниці. Що можу відкладаю і сподіваюся, зможу років через 5 накопичити грошей, щоб докласти до половини моєї квартири і купити студію.
Син навчається в іншому місті, приїжджає дуже рідко. У нього теж життя не цукор – навчання, а вечорами працює в закладі швидкого харчування, щоб оплачувати общагу і їжу. У нас з колишнім чоловіком допомоги практично не просить. Знає нашу ситуацію і дуже мене шкодує. Обіцяє, як тільки закінчить інститут і піде працювати, допомогти мені швидше зібрати на квартиру. Так я цього не прошу, адже у нього своє життя попереду.