Чекати від нього жартів надалі ніхто не буде, навіть ті, хто голосували “по приколу”
22 квітня телевізор з фабрики пропаганди та ілюзій не перетвориться на холодильник, не поверне свіжість переживань, щем першого кохання чи зваби молодості тим, хто все це вже колись пережив. Усі наші виклики залишаться в повному обсязі з нами – і реформи, і рух на Захід, і інвестиції, і модернізація всіх сфер життя, і розвиток громадянського суспільства, і боротьба з корупцією, і виснажлива та вбивча війна з Росією. Гравітація теж залишиться. І інерція. А здатність людей розчаровуватись у кумирах – і поготів, – пише Андрій Бондар для видання “Збруч“.
А навіть якщо…
Томос не скасують. Безвіз не заберуть. Українську мову не заборонять. Армію не розпустять. Принаймні в усе це хочеться вірити. Невідомість лякає, але, думаю, реальність буде не такою страшною, як здається сьогодні, після першого туру, в нападах істерики й паніки нашій прекрасній fb-бульбашці. Цей “brave new world” переважно залишиться буденним для більшості з нас, як учора чи рік і три, і тридцять три роки тому. Все буде так само, хоч і трохи по-іншому.
Скрушно понарікавши на своїх співгромадян, ми мусимо винести головний позитив: принаймні наша країна не нудна. У ній є живе життя, конкуренція, боротьба. І, звісно ж, демократія
За будь-якого результату другого туру чи виборів до парламенту нас чекає, як мінімум, цікаве політичне життя. Скрушно понарікавши на своїх співгромадян, ми мусимо винести головний позитив: принаймні наша країна не нудна. У ній є живе життя, конкуренція, боротьба. І, звісно ж, демократія. А ще варто зважити ось на що. Україна реагує на виклики зовнішнього світу. Реагує, як уміє, але це непогано. Це свідчить не про те, що в нас 30% недобрих чи якихось не таких співгромадян. Повторювати епітети про тупих, недалеких людей, почуті за останні кільканадцять годин, немає сенсу
.Ні, це радше про гнучкість і еластичність, про потребу у змінах, урешті-решт. Можливо, проартикульовану в ризикований спосіб, який матиме далекі від позитивних наслідки. Реванш, яким ми себе лякали останні місяці, стає реальністю, але це далеко не та катастрофа, яку ми могли побачити в найчорніших фантазіях і кошмарах нашого національного буття.
Наважуся на одне парадоксальне судження. Імовірний президент Зеленський – це наша відповідь викликам гібридного світу навколо і гібридній війні проти нас. Він гібридний уже тим, що до кінця ще не усвідомлює, хто він такий, куди потрапив, з ким матиме справу і що робитиме далі. Бо ніхто не знає, як воно буде далі. Передусім він сам. Навіть Ігор Коломойський, чиєю маріонеткою його буквально вчора назвав президент Порошенко, цього не знає.
Імовірний президент Зеленський – це наша відповідь викликам гібридного світу навколо і гібридній війні проти нас
Чи, може, ви знаєте? Чи, може, хтось із нас ще рік тому міг уявити, що буде так, як є сьогодні? Ну, що ж, припускаю, нас чекає захопливе перетворення малороса на українця у прямому ефірі. Або принаймні спроба. Чим не сюжет для реаліті-шоу? З тою відмінністю, що шоу закінчилися.
Філософ Володимир Єрмоленко цю гібридність зумів окреслити влучною фразою: “В українській політиці “закон дзеркала” (він же – “закон невідворотності карми”) діє так само невблаганно, як і в житті загалом. Якщо один все життя сміявся з усіх інших, тепер усі інші почнуть сміятися з нього”. А отже, в цьому евентуальному перетворенні медійного “блазня” на реального “короля” криється одне важливе, як на мене, питання: чи, ставши таким “королем”, він перестане бути “блазнем”?
Роль “короля”, тобто функції президента української держави, вимагає кардинально інших якостей. Якщо “блазневі” дозволялося в межах його професійної компетенції все, то тепер його діяльність буде чітко окресленою, відповідальність – невідворотною, нагляд – безжальним і невблаганним, рутина – щоденною і в’язкою.
Якщо “блазневі” дозволялося в межах його професійної компетенції все, то тепер його діяльність буде чітко окресленою, відповідальність – невідворотною, нагляд – безжальним і невблаганним, рутина – щоденною і в’язкою
Знову-таки, віртуальна реальність телевізора, який продав значній частині електорату дзвінкий і яскравий образ, неодмінно наштовхнеться на реальність дійсну – час загравань і забав для нього закінчиться рівно в момент президентської присяги. Чекати від нього жартів надалі ніхто не буде, навіть ті, хто голосували “по приколу”.
Тому Зеленському, з одного боку, не позаздриш як людині, що зненацька вийшла на геть інший рівень лицедійства, з другого – він матиме потенційний простір для трікстерства. У межах дозволеного, певна річ, та все ж. Він нічого нікому не обіцяв, побудувавши кампанію на геть незнаних досі в Україні політтехнологічних прийомах і фокусах, але це не означає, що від нього не вимагатимуть усього, як вимагали, приміром, від Порошенка.
Віртуальна реальність телевізора, який продав значній частині електорату дзвінкий і яскравий образ, неодмінно наштовхнеться на реальність дійсну
Ще драматичніше з його гібридною культурною ідентичністю і потребою ставати президентом для всіх – без належного знання української, зі стартовим відторгненням і неприйняттям з боку значної частини українців, з невизначеністю політичної програми, із цілковитою залежністю від свого головного Карабаса-Барабаса. І ця роздвоєність між звичною роллю “блазня” і набутою роллю “короля”, конфлікт малоросійської культурної ідентичності та української функціональної ідентичності перетворює майбутні місяці та роки нашої реальності на сповнену інтриг і небезпек гру.
Ця версія популізму, за визначенням того-таки Єрмоленка, “популізму 2.0“, мусить запропонувати все – і покращення життя (реальне – не віртуальне), і нову систему стримувань та противаг, і суспільну згоду, і нову боротьбу з олігархією (смайлик), і нову антикорупційну стратегію, і принципове продовження (або м’яке скасування) курсу на європейську інтеграцію. Як воно все здійснюватиметься, якими методами, якою ціною і якими жертвами?
І найголовніше, певна річ – це те, яким чином людина з таким бекґраундом розв’язуватиме проблему війни з Росією? І це головне та геть не карнавальне питання нашого з вами такого зненацька легковажного повернення у Середньовіччя.
Передруковується з дозволу видання “Збруч”