Був морозний зимовий вечір, Анна з Миколою поверталися додому з міста, де працювали. Будинок їх був за містом, новий, який ще смачно пахне свіжістю, жили вони в ньому другу зиму.
Все було добре у цієї молодої пари, за винятком того, що єдиний син, п’ятирічний Костик, не ходив, повзав по будинку, на вулицю його вивозили в дитячому інвалідному візку.
Хлопчина був добре розвинений, розумний не по роках і від цього тільки гірше було батькам. Няня, яка працює у них з нapoдження Кості, вийшла заміж і поїхала за місцем служби чоловіка.
Ледве вмовили, за подвійну плату, прибиральницю, що приходила двічі на тиждень, посидіти з малюком. Терміново потрібно було шукати нову няню, але на роботі у обох був аврал, як-не-як все ж кінець року.
Проїжджаючи останні квартали міста, Аня раптом побачила жінку, вона самотньо сиділа на зупинці. Йшов сніг, людей було мало, і в образі жінки вбачався глибокий відчай.
Микола припаркував машину, щоб зайти в магазин і прикупити чого-небудь до вечері.
– Знаєш, Аню, а жінка давно вже тут сидить. Години дві тому я поїхав за тобою і звернув увагу, – сказав Микола.
– Давай ми підійдемо до неї і запитаємо, що трапилося, – поспівчувала Аня.
А жінка, на вигляд їй було років шістдесят, дійсно вже замерзла. І сніг засипав і комір, і шапку, він навіть уже не танув на щоках і бровах.
– Жіночко, ви хочете кудись поїхати і чекаєте автобус? – запитала Аня.
– Нічого я вже не чекаю, – гірко відповіла незнайомка. – Дочка з зятем знову n’ють, вигнали мене з дому, так буває, буває часто, а мені і подітися-то нікуди. Сусідка пoмepла, до сестри двоюрідної звернулася, у неї місця для мене немає. Мабуть, дочка моя пригрозила, – продовжила жінка і замовкла, схилившись головою.
– Ну ось що, – голосно сказала Аня, – йдіть в машину з моїм чоловіком, він напоїть вас гарячою кавою, а я швиденько заскачу в магазин, і потім додому, у нас є де вас прихистити.
Через годину були вдома. Жінка назвалася Тетяною Петрівною, її відправили в гарячу лазню, відігрітися. Аня зібрала на стіл. Жінка, вірніше Тетяна Петрівна, виявилася приємною, п’ятдесяти шестирічної дамою, і Аня згадала: в одній будівлі з їх офісом у Тетяни Петрівни був магазин чоловічого одягу.
– А що з вашим бізнесом? – поцікавилася Аня.
– А я його дочці віддала, і будинок, і магазин, все віддала. Все, що у мене було, поділила між трьома дітьми, і нікому в результаті не догодила. Все пересварилися, образилися, у всіх винна я. Ольга, моя найменша, думала з нею доживати. Навіть не знала, що вони з чоловіком добре n’ють. Тепер от шукаю п’ятий кут, – заплакала татьяна Петрівна.
Попереду було два вихідних. Жінка готувала сніданок, варила смачні обіди і з’їздила з Миколою за продуктами на ринок. А особливо добре вона знайшла спільну мову з Костиком. Він відразу і невимушено став називати її бабусею.
Домовилися, що буде у них Тетяна Петрівна за няню і кухарем. Виділили їй дві кімнати на першому поверсі. Звозили на пошту, де Тетяна перевела свою пенсію на картку, до будинку рідного звозили.
Відкривши будинок своїми ключами, Тетяна зібрала необхідні речі і документи. Коли вже від’їжджали від будинку, під’їхала дочка Ольга. Вона кинулася на матір мало не з кулаками:
– Де шлялacя три дні? Ми що тебе шукати повинні?! – кричала Ольга на всю вулицю.
– Ні, не шукайте, не треба. Я знайшла дах над головою і роботу, більше мене не побачите, заважати не стану.
З тим і поїхали від приголомшеної Ольги.
Потяглися дні, добрі, хороші. Тетяна душі не чула в Костику, у неї не було своїх онуків. Водила його в басейн, на процедури і до весни малюк пішов.
Але краще, ніж ходив, він плавав. Скоро став брати участь в змаганнях, займати призові місця. Потім пішов до школи. І не було краще і добріше няні.
Діти знайшли свою матір, кликали до себе. Просили вибачення. На що Тетяна відповіла:
– Дякую, я тепер вчена, більше ні до кого з вас не піду. Чужі люди виявилися відданішими і порядочнішими за вас, рідних дітей.