Не може бути! Заробила на квартиру всього лиш за 3 роки? То як вона працювала, щоб так доробитися? Я от уже 15 років в Італії – нічого, квартиру ще не купила!», – безпрецендентно коментувала Анна інформацію, яку почула про Марію. В парку, на травичці, група українок вела жваву розмову. Поговорити вони можуть лише в неділю, у них – вихідний. Така собі віддушина на чужині – парк на Ребібії в Римі. То ж весь тиждень чекають, щоб зустрітися, поговорити, вилити душу одна одній. Бо у кожної своя історія, і, як правило, не дуже весела.
Зранку відправили на Україну передачі: оливкову олію, макарони, тону, обов’язково каву, внукам – цукерки, дітям – гроші. Важко на чужині. Та й вік вже не той. Наймолодшій, Галині – 49 років. А Анні незабаром виповниться 70. Скоро вже і їй треба буде допомога. Та вона не здається – намагається з усіх сил триматися, постійно жартує, розповідає різні цікаві історії новеньким, вчить їх як вижити в Італії, бо багато чого надивилася на чужині. Інформація про те, що Марія купила квартиру не давала їй спокою.
«А це точно? Інформація перевірена? Бо щось мені не віриться. Мої діти кажуть, що це – неможливо. В Україні все так дорого.» «Анно, чого ж ви так говорите? Я думаю, цілком можливо», – спробувала заперечити Галина. Вона добре знала Марію, бо були з нею з одного села. Марія – надзвичайно порядна жінка. Життя у неї з чоловіком не склалося, зате дітей має добрих. Три донечки. Правда, дорослі уже. Вона ними дуже пишається, каже, що її діти – її найбільша гордість. Я вам більше скажу, Марія справді має добрих дітей.
Знаєте, чому змогла за такий короткий термін заробити на квартиру? Бо вони не брали її грошей. Самі заробляють на Україні. Може, і небагато заробляють, зате стабільно. То ж не тратили мамині гроші на дурниці. Навіть посилки заборонили їй присилати, кажуть що в Україні вже є багато італійських магазинчиків і там все можна купити. Це і дало їй змогу трохи підскладати. А Ви, Анно, не ображайтеся. Вашим синам варто було б взяти приклад з Маріїних дочок. Хлопцям вже по 40 років, а вони ще толком і ніде не працювали.
Та ще й невісток вам таких самих привели. От і сидять у вас на шиї усі, разом з внуками. Ви ж їм все повністю присилаєте. А навіщо? Навіщо такі сумки спаковувати щотижня? А Ви подумали, що з ними буде, як Ви на Україну повернетесь? Хто вас усіх буде годувати?». Анну слова Галини глибоко вразили. Вона і не думала над цим. Просто працювала, все дітям віддавала, раділа, що може допомогти. І не зчулася, як її діти давно виросли, адже залишала вона їх на Україні 25-річними юнаками.
І справа не втому, що Марія купила квартиру, а вона – ні, справа в тому, що вона зрозуміла, що Галина має рацію, і що життя пішло якось трохи не так. І різниця справді є – допомагати дітям чи повністю їх утримувати. Задумалася і над тим, якою буде її старість на Україні.