Я не знаю де він є.
Як живе, чим дихає і про що сміється.
Але на кожен мій день народження мені не дає спокою думка, що він то знає, що це сьогодні.
Знає і мовчить.
Пам‘ятаю, як мені було років 9.
Я поїхала до магазину морозива у центрі Запоріжжя, купила і весело йшла до тролейбусної зупинки. На зустріч йшов чоловік. Світловолосий чоловік із моїм поглядом, носом, губами . Зустрівши мене очима, чоловік розвернувся і почав хутко втікати. Якби не втікав, то я б ще сумнівалася. А так, точно впевнена. То був він…
Довгі роки я все уявляла цю нашу зустріч. Уявляла, як наб‘ю тобі пику за те, що ми з мамою пережили бідність і черги за аліментами. А ти мовчав. Розкажу про відчуття, коли у школі у тебе окремий – компот і булка – для «асобєнних» дітей у їдальні. Розкажу, як мені було важко зрозуміти природу чоловіків, бо я ніколи не бачила іх у побуті. Розказати про те, як важко я йшла до того, ким є зараз. Як пишаюся своєю мамою, яка мене розвивала довгі роки попри безгрошів‘я і скруту.
І як призираю чоловіків, які після розлучення, зробили вигляд, що у них немає дітей.
Але сьогодні я вільна від цих бажань.
І подумала, що наступного року, коли мені буде 35, я б хотіла побачитися з тобою і подякувати. Подякувати за те, що зробив мене надзвичайно сильною. Сильною аби йти вперед, щоб не сталося, сильною аби пробачити. Якщо ти мене читаєш – дай знати, я готова зустрітися.
Твоя дочка.
Яніна Соколова