– Дочка на мене ображається! – розповідає шістдесятлітня Поліна Василівна. – Виявляється, я – погана мати, ростила її не так! Все робила неправильно: і годувала погано, і одягала в мотлох, і по паркам-театр не водила, і до моря не возила! І навіть велосипеда у неї, бідолахи, в дитинстві не було. Ну, може і не було, так – жили ми скромно. Я ростила її одна. Мені ніхто не допомагав – чоловік втік, аліменти платив нерегулярно, батьки рано помepли. Крутилася сама, як могла.
Поліна Василівна і зараз живе скромно і замкнуто, в двокімнатній квартирі, яка давним-давно дісталася їй у спадок від батьків. Дивиться серіали і популярні ток-шоу по телевізору, в’яже гачком ажурні скатертини, які потім стопками складає в шафу, ловить знижки і акції в найближчих продуктових супермаркетах: по молоко і цукор йде в один магазин, а по капусту і буряки – в інший.
Втім, за дешевими продуктами Поліна Василівна полює швидше зі спортивного інтересу, а не по жopсткій фінансової необхідності. На відміну від багатьох, вона не бідує: за хороші гроші здає квартиру, яку купила на початку століття спеціально «собі на старість».
– Тоді ціни на столичне житло були такі шалені, як зараз, – розповідає Поліна Василівна. – Був якийсь період, коли реально було купити, і я встигла якимось чудом. Це щастя, що я змогла забезпечити свою старість і ні від кого не залежати тепер. На пенсію не проживеш, працювати вже сил немає, і на дочку сподіватися не доводиться! У неї геть тільки одні претензії і образи, спілкуватися зі мною не хоче.
Дочка Поліни Василівни, Євгенія, з дев’ятнадцяти років живе одна, з’їхала від матері ще на другому курсі інституту. Зараз Жені вже за тридцять, у неї сім’я, чоловік і шестирічний син. Євгенія з чоловіком працюють і платять іпотеку за квартиру в передмісті, дитина ходить в садок. На випадки форс-мажору з дитиною їх за невеликі гроші виручає непрацююча сусідка.
Бабусь син Євгенії майже не знає: свекруха живе далеко, а підтримувати відносини з Поліною Василівною дочка не вважає за потрібне.
– Ось я вже й доросла давно, сама мати, а до сих пір прикро! – пояснює Євгенія близькій подрузі. – Не можу пробачити матері жебрака дитинства. Старого одягу з чужого плеча, стоптаного взуття, насмішок в класі!
– Слухай, але так теж не можна! – умовляє Євгенію подруга. – Твоя мама ростила тебе одна. Хіба можна ображатися на батьків за їх бідність? Мамі напевно було непросто.
– Ой, да ладно, чого там непросто! – злиться Євгенія. – У неї була нормальна робота на держпідприємстві, своє житло. Зарплату матері не затримували ніколи, навіть в дев’яності платили вчасно, і непогано платили. Її приятельки з роботи не скаржилися, а ми жили, затягнувши пояси. Особливо я. Себе мати не ображала, одяг собі купувала регулярно, взуття нове.
– А тобі не купувала, чи що?
– У тому-то й справа, що ні. Я ходила в тому, що добрі люди віддавали «нещасній матері-одиначці, яка героїчно одна виховує дитину». У сусідки були два хлопчика постарше, вона часто приносила нам речі – після двох пацанів. Ці речі на смітник треба було тягнути, а вона – нам. Та до того ж ще й хлопчачі. А мати брала, і відправляла мене в цьому в школу. Я була посміховищем усього району, але мати не звертала на це ніякої уваги.
Євгенія важко зітхає.
– І справа не тільки в одязі. Ця її економія і зараз мені виходить боком. Шлунок досі лікую, наприклад. Товста, сутула, з проблемною шкірою. Мати ні зуби мені навіть не спробувала виправити, ні сколіоз. Лікар рекомендував басейн, але на це у нас не було грошей. На екскурсію мене з класом не пустила, у нас всі поїхали, весь клас, крім мене. Навіть на випускний я не пішла – мені банально не було чого вдягнути, крім єдиної шкільної сукні!
– Але якщо у матері реально не було грошей? – зітхає подруга.
– Оксана, все у неї було. Варто було мені тільки з’їхати від неї в гуртожиток до дівчат на другому курсі – вона тут же квартиру купила. Природно, не мені – так питання у нас ніколи навіть не стояло, вона мені і чобіт зимових-то не купила жодного разу за все дитинство. Тепер у неї дві квартири, а ми з чоловіком, бачиш, іпотеку платимо.
– Жень, але вона на свої гроші купила.
– На свої? А я вважаю, що на мої! Заощадила на мені. На фруктах, овочах, новому одязі, екскурсіях, зубах, велосипеді, ковзанах і гітарі. На моємо здоров’ї, освіті, поїздках і відпочинку. Нічого цього у мене не було в дитинстві. Зате у матері є квартира, ось так.
Як вважаєте, має право Євгена ображатися на матір у своїй ситуації?
Адже це нерозумно і не конструктивно – на четвертому десятку згадувати стоптані черевики, які вже сто років тому зотліли на звалищі, і не куплений в дитинстві велосипед. Але як не згадувати, коли десятиліттями гризе образа?
Чи мати – це святе, а Євгенія – моральний уpрод? Як взагалі могло в голову прийти – ображатися на матір?
Повинна бути вдячна, що мати народила і виростила, не віддала до дитбудинку і не кинула в канаву. Любила як могла. Виховувала, книжки читала, бесіди вела, чогось вчила, на щось сподівалася в майбутньому.
Ви на чиєму боці? Що думаєте?