Коли Андрій Злотко приїхав на заробітки в Італію, йому не було ще й вісімнадцяти. Про те, щоб визначатися з майбутньою професією, шукати себе, вступати у виш годі було й думати – треба заробляти на життя.
Він родом з Іваничів Волинської області – смт із багатою історією і небагатими людьми. Там майже кожен знає когось, хто поїхав на заробітки чи у великі українські міста, чи за кордон. Мама і сестра Андрія на той час вже працювали в Римі, він приїхав до них. В неповнолітнього хлопця, який не знав мови і не мав професії, вибір роботи був невеликий і мама влаштувала його в піцерію. Він був, що називається, на підхваті, допомагав на кухні, прибирав, мив посуд, нарізав складові для страв, спостерігав, як працюють італійські піцейоло і потроху вчився.
Не те щоб Андрій колись горів мрією стати кулінаром. Просто хотів якомога краще працювати, щоб заробляти більше грошей. Отак, наполегливо працюючи і постійно навчаючись, через десять років випускник сільської школи відкрив в центрі Риму власний ресторан.
Журналісту Depo.ua 32-річний Андрій розповів, як це в нього вийшло і дав поради тим, хто мріє чогось досягти в житті.
Ми додзвонюємося о дванадцятій за київським часом, в Римі на годину менше. Скоро відвідувачі прийдуть на обід, але поки є трохи часу. В слухавку чути, як гримить на кухні посуд і лунають голоси. Незважаючи на те, що Андрій – власник ресторану, він готує сам. Годує відвідувачів піцею, пастою, ньоккі, лазаньєю і равіолі, а ще – потроху привчає італійців до його рідної кухні, наприклад котлет.
Українською розмовляє з італійським акцентом. 32-річний Андрій прожив в Італії половину життя.
– Трохи дивно, що ви – власник ресторану, і готуєте самі
– Зараз дуже велика проблема з персоналом: знайти людей, які справді хочуть працювати, а не починають байдикувати як тільки керівник за двері. Я навіть піцейоло не маю і не хочу більше брати.
– Це італійці ледащі чи емігранти також?
– Ні, то всі зараз так вже навчились.
– А якщо українців набирати?
– В мене українець був останній піцейоло, і все те ж саме. Людині допоможеш, витягнеш, а вона не хоче працювати. В мене зараз тільки одна українка працює, отак виходить.
Думали з часом розширятися, але і тут все впирається в персонал. Я поки їздив в Україну на три тижні, тут продажі впали на 30%. Я з того часу більше нікого не беру на роботу і тепер якщо кудись їду, то просто закриваю на цей час ресторан. На даний час я не знайшов людей, які працювали б так само як я.
– Скільки особисто ви зараз працюєте?
– День починається о 7.30: я їду закуповувати харчі на піцерію, потім завожу дітей в школу, їду на піцерію, відкриваю, працюю, о третій забираю дітей зі школи, о шостій вертаюся знов в піцерію і о дванадцятій повертаюся додому.
– Ви пройшли шлях від помічника до піцейоло, і від піцейоло до власника піцерії. Розкажіть трохи, як ви його проходили?
– Я одразу потрапив працювати до Лауро Перно – чемпіона світу з піци, власника однієї з найдавніших піцерій в історичному центрі Риму – їй вже більше 50 років і вона досі відкрита. Людей в нього працювало не багато, тут нема такого, що один – прибиральник, другий посуд миє, інший готує. Ти приготував і за собою треба прибрати. Піцейоло робить усе сам.
Побачивши, що я вмію не тільки прибирати, а маю хист до готування і хочу вчитися, господар запропонував більше обов’язків і прибавку до зарплатні: замість 104 євро за тиждень – двісті. Після злиднів, в якій я жив, ці гроші здалися мені величезними, я купив перший в своєму житті мобільний, а після прибавки – машину. Двотижневої зарплати вистачило на старенький “Форд”.
Згодом мене допустили не тільки до оформлення, але й до приготування піци, а незабаром запропонували перейти в іншу піцерію – вже за 500 євро на тиждень. Я погодився. Потім знайомий сказав, що є люди, які відкрили піцерію, але справи йдуть погано і вони хочуть задешево її продати. Чи не хочу я купити? Однак купити не вийшло: за день до підписання договору я потрапив в аварію: на дорозі мене підрізала машина, я врізався в металеву опору, отримав переломи ніг, ребер і серйозну травму руки. На відновлення пішло більше півроку. Звичайно ж, мене ніхто не став чекати, піцерію продали іншим людям, а я вже встиг звільнитися з попереднього місця роботи. Спробував знайти таку ж, але безуспішно. Довелося навіть кілька місяців побігати кур’єром. Така торба була, навіть інколи не мали що їсти, але ми з дружиною все подолали разом. Я знайшов роботу піцайоло, навчився для цього робити акробатичну піцу.
Але потім ми усе ж таки купили піцерію в історичному центрі Риму, яка занепадала, і підняв. Спочатку ми з дружиною працювали удвох, зараз, слава Богу, в нас вже 12 співробітників.
– Як ви її підняли, в чому секрет?
– Треба не тільки добре робити піцу, треба вміти продавати, з людьми спілкуватися. Людина має зайти і побачити, що всередині красиво. В мене пунктик, що їжа має бути свіжою – якщо щось залишається звечора, ми все викидаємо і з ранку готуємо наново. Треба робити рекламу, давати страви на дегустацію. Ну і важливо, щоб робота подобалася, інакше не вийде.
П’ятий рік вже маєм справу, слава Богу і не жалуємся, люди ходять. Навіть кажуть – ми ідемо до українців їсти. Інколи щось своє підкидаєм, можемо котлети по київськи зробити їм, чи просто звичайні котлети. Їм дуже подобається.
– Наскільки складно в Італії започаткувати бізнес не громадянину?
– Треба знати, звісно, всі закони, дуже добре в них орієнтуватися, знати, коли ще треба сплатити, заповнити, відправити, інакше можеш потрапити в халепу навіть коли чесно працюєш. Я вивчив законодавство, звернувся до професійного бухгалтера і взяв кредит в банку. Щоб купити бізнес в Італії, мені як громадянину іншої країни, потрібно було оформити купу документів: довідки з посольства, поліції, санітарних служб. Зібрати їх – справа навіть не одного тижня.
Але треба хотіти і тоді можна досягти чого хочеш. От наприклад нещодавно написав мені хлопець з Одеси, що він не має грошей і досвіду, але дуже хоче навчитися, мовляв, чи можу я приїхати у вас навчитися і відробити. Таких людей я поважаю і готов допомагати. А є люди, які сидять і чекають чогось. На що вони чекають?
– Тобто, Андрію, ваш секрет успіху – це просто багато працювати?
– Треба не те що багато працювати, треба працювати добре. І той, хто має побачити, як ти працюєш, помітить це. От я також працював на одній роботі, в мене була зарплата 700 євро і мною всі командували. Буквально через рік в мене була зарплата 2 400 і вже я командував тими, хто мною командував.
Треба робити своє діло. А той, хто має побачити, він побачить
– Яке було ставлення італійців до вас як до піцейоло? Вони не проявляли снобізму, мовляв, справжня піца може бути тільки в італійця?
– Ні-ні-ні! Ні! Тут люди дуже прості, якщо тобі робота добре вдається – тим їм подобаєшся. Друзі наді мною зараз навіть піджартовують, що я наполовину українець, а наполовину італієць – я 16 років, половину свого життя тут провів. І зараз були змагання – чемпіонат з піци, який я в 2010 році виграв, так в цьому році я вже сам сидів у журі і судив італійців. (Андрій переміг на італійському абсолютному чемпіонаті з піци в номінації “Рizza Аlla pala” — виду піци, яка печеться у печі без бляшки. Піцу, яку він тоді готував навіть назвали на його честь “Andrea”, – ред).
– А що це за чемпіонат, в чому полягають змагання?
– Орендується велике приміщення, ставлять духовки, з’їжджаються піцейоло з усієї країни і кожен робить свою піцу. Журі оцінює, як вона спечена, чи гармонічно сходяться інгредієнти один з одним. Піца має бути нормально пропеченою, мати золотавий колір, бути хрусткою знизу і м’якою зверху.
– В Італії багато піцерій? Італійці часто їдять піцу чи це все для туристів?
– О, тут піцерія на піцерії! Біля мене дві з обох боків за двісті метріві за сто. Італійці дуже часто їдять піцу. Вона, наприклад, пов’язана з футболом – якщо дивляться гру, то замовляють додому як попкорн в кінотеатрі.
– А скільки коштує?
– Зазвичай від 5 євро за найдешевшу (Маргарита) до 10 євро. Для порівняння, шматок м’яса в ресторані коштує близько 40 євро. Я не занижую ціни, а навпаки підвищую, бо ми наголошуємо на якості. Нецікаво працювати з низькоякісними продуктами заради здешевлення, нам цікавіше зробити хорошу піцу, щоб людина добре почувалася і знову до нас прийшла.
В піцерії за 500 метрів від нашої “Маргарита” коштує три євро. Але щось там нема ніколи нікого, а в нас все забито.
– Робота піцейоло в Італії -це престижна робота? За неї добре платять?
– Зараз зарплати трошки впали, якщо порівнювати з 10 роками тому, але це непогана робота. Звісно не офісі, але ти можеш заробити більше, ніж в офісі – все залежить від того, як ти вмієш працювати. Якщо нормально працюєш, можеш 70 євро за день заробити. І не за весь день, не так як в нас в Україні, що виходиш о восьмій ранку і працюєш до восьмої вечора. Робочий день – 8 годин. А якщо тобі треба гроші, ти за один день можеш відпрацьовувати два робочих дня – це як я колись робив: зранку в одній піцерії і в другій – в вечорі.
– В Україну часто їздите?
– Того року був три рази, а раніше дуже рідко. Україна зараз піднялася, це дуже добре видно. Мені сподобалося особливо у Львові, кухня дуже класна, наші українські кухарі понабиралися досвіду і молодці, піднімаються.
– А українська піца вам як?
– Ні, я вареники їв. Піци я і тут можу поїсти.
– І не цікаво було, як українська піца на смак, як її в нас готують?
– Ну а як може в Україні людина навчитися робити піцу, коли вона ніколи не куштувала, якою вона має бути? Вона може бути доброю, але це все одно буде не та піца. Це так само як я би став в Італії робити суші, коли я справжніх японських ніколи не їв.
Так само і в Україні, люди ходять в піцерію, для них все добре, але вони не знають, наскільки може бути краще.
Родина Злотків: дружина Яна, сини Крістіан і Даніель. Андрій з Яною з одного села, познайомилися, коли їй було 17. Вона приїхала до нього в Рим і залишилася. Все, що мають, вони зробили разом
– За Батьківщиною не сумуєте, не думали повернутися, відкрити тут піцерію?
– Діти вже тут в школу пішли. Не знаю… може колись. Зараз стільки роботи, що нема коли про це думати, треба працювати-працювати-працювати!
Я колись давно вже задумав, що в Україні я би хотів відкрити школу піцайол. Потім можна було б проводити всеукраїнський чемпіонат. Але якщо запускатися в Україні, то все доведеться починати з нуля, розбиратися з законодавством, з логістикою. Я ж в Україні вважайте що новенький.
– Вже отримали італійське громадянство?
– Немає часу і, мабуть, великого бажання – воно мені, в принципі, нічого не дає. В мене є документи на постійне проживання і так. Та і це ж треба буде відмовитися від українського громадянства, а я ж там народився.