– Син допомагає, дай Бог йому здоров’я! Мені ці поїздки в санаторій потрібні як повітря, за станом здоров’я. Як не поїду – хворію потім, від лікаря не вилажу. А на пенсію собі таке хіба дозволиш?
На лавочці біля чорноморського пансіонату сиділи і розмовляли відпочиваючі – дві жінки віком близько шістдесяти. Мабуть, жінки зовсім недавно заїхали в пансіонат, і познайомилися вже тут.
– Так у вас там пенсії, кажуть, побільше, ніж у нас? – зітхнула інша співбесідниця. – Ми ось з чоловіком працюємо досі, піти на заслужений відпочинок не можемо. Чоловік каже, працювати буду, поки не винесуть. На наші пенсії не проживеш.
– Може, і побільше, – неохоче погодилася дама. – Але все одно ні на що не вистачає. Їжа та ліки, ось і все. На море з пенсії я б точно не накопила, це все тільки завдяки синові. Підкидає мені тисяч по дві на місяць. З цих грошей і їжджу. Два рази на рік – у санаторії вибираюся, та родичів провідати, поки сили є! Ось, зараз з пансіонату повернуся, перепочинемо трохи, справи перероблю, а потім поїду до сестри на Урал. А без синівської допомоги я б, звичайно, сиділа вдома, що ви.
– Так, син, звичайно, молодець у вас, що допомагає.
– Ще б пак! Я його одна ростила. З чоловіком розлучилися сто років тому, син його і не пам’ятає, напевно. Намагалася, щоб у сина все було, щоб він ніколи не відчув, що з «неповної сім’ї». Нічого, і без батька виріс на диво: красень і розумник. Працює, сім’я у нього, все добре.
– У нас з чоловіком теж хороші діти, двоє, дочка і син. Дочка в декреті зараз, у сина іпотека, так що нам з дідом крутитися доводиться: і з онуками сидимо, і грошенят підкидаємо. Ми б і не поїхали зараз нікуди, якби не дали путівки від підприємства. За повну вартість в такий санаторій – ми б і мріяти не могли. Ну, у вас-то там, звичайно, інші зарплати зовсім. Син, напевно, заробляє добре, так?
– Чесно кажучи, не знаю точно, скільки він заробляє, – знизала плечима та. – Я думаю, середньо. Чи не олігарх, звичайно, він. До того ж у нього теж іпотека, дружина з дитиною в декреті, вдома сидить, не працює два роки вже.
– Так у вас теж онук двох років? – зраділа співрозмовниця. – Здорово! Вони такі цікаві в цьому віці, правда? Наша вже говорить щосили, віршики розповідати намагається. Дочка їй тут морозиво дала перший раз, так вона тепер за руку до намету тягне, мимо не пройдеш. Баба, каже, а ти мені мольозно купиш? Ну, морозиво, значить. Така смішнюча. А у вас же хлопчик, так? Розмовляє вже, добре? Що говорить цікавого?
– Не знаю я, що він там говорить і чи говорить взагалі, – роздратовано відмахнулася. – Невістка у нас особливо розвитком дитини не переймається. Весь час носом в телефоні, дитина сама по собі. В останній раз на Новий рік їх бачила, ще не говорив ні слова. Не думаю, що зараз він вірші читає.
– Так, нечасто ви з онуком бачитеся.
– Так нечасто балують запрошеннями, бачте. Без запрошення до них не прийдеш, та й з запрошенням невістка не особливо рада моїм візитам. Я взагалі її не розумію, вона на своїй хвилі у нас. Але лізти не хочу! Це їхня сім’я, сина вона влаштовує.
– Ясно! Не склалися стосунки, значить?
– Ні-ні! Не склалися. І сина постійно намагається від мене відвернути. Як попрошу його приїхати мені допомогти – скандал. Все, що від мене виходить, приймається в багнети.
– Слухайте, ну не така вже й погана вона у вас. Може, просто спілкуватися не дуже любить, це зараз буває у молодих. Даремно ви на неї ображаєтеся. Вона ж не заперечує, що син вам грошима допомагає?
– Вона? Не заперечує? Так вона б лопнула від злості, якби дізналася, що син мені гроші дає!
– Так вона не знає, чи що? Ось це так!
– Ага. Син мене відразу попередив – дивись тільки, мовляв, щоб Таня не знала про ці гроші, нема чого їй це! Він її зараз фінансово сильно обмежив, поки в декреті. Раніше вона взагалі не економила. Стриглася в салонах, манікюр якісь карколомні робила, обновки купувала собі кожен місяць. Навіщо все це жінці, яка сидить вдома з дитиною? Викинуті гроші! А у них іпотека.
– Не знаю. У мене, чесно кажучи, ні дочка, ні невістка манікюр в салоні не робили ніколи. Але обмежувати дружину в декреті. Якось це теж неправильно, мені здається? Доросла людина зовсім без грошей – це не справа.
– Ну не зовсім. Якусь символічну суму «на прокладки» чоловік їй видає. Гривень 300, може. Для нашої Тані це, звичайно, тьху. А я вважаю, правильно. Свідомості у неї ніякої. Зараз не манікюр треба робити, а іпотеку швидше виплачувати!
А як вважаєте ви: допомагати матері так, щоб «дружина не знала про ці гроші», якщо наперед відомо, що дружину ця допомога не потішить – правильно, або все-таки не зовсім?
І чи справедливий такий розклад: мамі на забаганки – дві тисячі, дружині на прокладки – триста гривень?
Що думаєте?