Роздуми…кава…сигарети…
Інколи буває так, що ти ніби живеш, але при цьому відірваний від реальності цього світу, думку якісь свої, дії, вчинки, ніби присутній, але далеко від всіх.
Можливо це якесь моє ну зовсім особисте, або ж воно є у всіх хто був на війні, коли ти в багатолюдному місті ти дуже пильний за всіма хто тебе навкруги оточує, це чимось схоже на міні параною…
Київ. ЖД вокзал 05.09.2018.
Вийшовши з метро, набираю одному своєму партнеру в новому проекті, який ніяк з травня місяця не може реалізуватись, бо вічно щось в нього не так. Конфлікт в телефоні переростає в перепалку обвинувачень, і я починаю сипати матами ( хто мене знає особисто, знають що роблю я це від душі і досить філігранно) в момент запальної дискусії, відчуваю на собі досить важкий та пильний погляд, я стою курю, матюжусь в телефон, розмахую руками, і дивлюсь на хлопця приблизно моїх років, можливо навіть трохи молодшого, який дивиться на мене і з цікавістю вслухується в кожен мій матюк. З рештою після свого діалогу по мобільному, цей пацан підходить до мене, і тихо так…
– Я Вас знаю, Ви в січні 15го, мені життя врятували…
– В смислі, ти про шо? ( рявкнув я, на нервах від того дзвінка)
– Я досить точно вслухувався в ваші матюки, і згадав Ваш голос, а на разі і лице Ваше згадав, тільки тоді Ви були з бородою.
– Так, стоп! Ти хто такий, і шо ти там згадав?
– Ви воювали в АТО?
– Ну допустім…
– Це було, 17 лютого 2015го року, вихід з Дебальцево, коли всі покидали місто, хто на чому, наш Камаз, підбив ворог, ми розсипались хто куди, я пройшов від того місця можливо метрів 200, і отримав поранення осколком, впав на сніг, і думав що це кінець мого життя, мені тоді було 22 роки, я кричав від болю, не знаю скільки часу пройшло, тоді кожна хвилина тривала як рік, я чув крики інших хлопців, які також були такі як я. Всі думки були про одне, про життя, і щоб не потрапити в полон… І тут я почув ваші матюки… Ви кричали що – Зломана нога, це йобана хуйня, цей точно не помре, побігли шукати наступного, в кого там тотальніший піздец! Цього потім заберем! До мене прибігли Ви і запитали – Братік в тебе що? Жити будеш? Я сказав – Нога… І ви пригнувшись почали оглядати, що в мене… Пам’ятаю кучу матюків яку Ви сипали ще на трьох Ваших хлопців, щоб вони не стояли в весь зріст і щоб дали Вам джгут,потім ви мене переклали на ноші, і бігли зі мною під обстрілом, а втрачав свідомість, а ви мене заспокоювали, що все буде БЕНЖ, і не сси, я сам тут ахуєвший прямо в корінь, ще пам’ятаю ракету з ПТУРа, яка пролетіла прямо над нами, і Ви казали, що походу ПІДАРСКОМУ МІШКІ ПОВНИЙ ПІЗДЕЦ, бо наші молодці, а вони всі підараси! Потім ви мене передали медикам і побігли далі, забирати тих хто залишився в полі… Ви врятували мені життя, за що я Вам щиро дякую…
А я стою і мовчу… На ді мною якраз пролітає ракета від ПТУРа, яка потрапить прямо під башню ворожого танка… І стою не в Києві, а на тому полі, в здовж якого ми робили коридор для виходу наших військ…
– Я звичайно вибачаюсь, але в мене потяг, і я вже запізнюсь…
Хлопець потиснув мені руку, обійняв, ще раз подякував за своє життя, і розчинився в натовпі сотень таких як він, але тих хто не знає, що таке життя, і наскільки воно дороге в моменти, коли його можна втратити…
А я так йому нічого не сказав… Я не знаю що казати в таких моментах… Я навіть не знаю його імені, і взагалі можливо він помилився, чи щось наплутав, хоча, я дійсно був в такій життєвій ситуації…
Пройшла вже майже година, як я мовчки курю, п’ю каву, і спостерігаю за людьми в яких є життя, але вони ним не живуть, вони його проживають… Бо більшість людей нажаль не знає йому ціни, а ціна життя це вчинки які ми робимо, для себе, для оточуючих, для своєї країни. І чим більше ми зробимо, тим більше будемо цінувати своє життя, життя оточуючих, життя нашої країни…
(Дивно, але навіть фото того дня знайшов на телефоні)
І я ніби зараз тут, але душою я завжди трішки там…
