Ніколи не думала, що на старості відчую, що таке справжній сором і приниження. Мені 59 років. Торік я раптово потрапила під скорочення на роботі. Я зовсім не очікувала такого підступу, та керівники вирішили взяти молодого співробітника.
Тоді й почались мої біди. Раніше мала прекрасні взаємини з дітьми. В мене доросла донька, Лілі 28 років, має свою сім’ю і діток. Синові 25. Я завжди їм фінансово допомагала. Зарплата в мене гарна була, останні роки щомісяця дітям по 3 тисячі гривень давала, на всілякі витрати. Крім того, завжди онукам щось приносила й купувала. Жодного разу до доньки з порожніми руками не прийшла. То смаколики якісь, то одяг малечі купувала.
Та втрата роботи стала для мене важким ударом. Чоловікові 62 роки, він пенсіонер і отримує мізерні виплати. І що казати в житті він ніколи не переймався фінансовими питаннями. Знав просто, що вдома все є. Ще й курив щодня по пачці сигарет. А це, на хвилинку, майже 100 гривень на день.
Втративши роботу я почала думати, як жити. Поступово закінчились усі запаси та заощадження. Я ж гроші не відкладала, все дітям віддавала. І ось наближався Великдень і я збагнула, що просто не маю за що купити продукти в кошик. Зателефонувала донечці.
– Доню, позич 2 тисячі гривень. На продукти в кошик.
– А ти коли віддаси?
Я не знала, що й казати, бо думала, що донька скаже, що не треба віддавати.
– Я не знаю, насправді.
– Мамо, зараз такі часи. Нам дуже складно. Ти більше не допомагаєш.
Після донечки я подзвонила синові. Але він сказав, що вже забронював готель і їде на свята з дівчиною в гори. Це був перший Великдень, коли я не святила кошик. Донька знала про мою ситуацію, я все думала, що в гості покличе на сніданок чи хоча б вечерю. Та й цього не сталося.
Скажу чесно, такого приниження я давно не відчувала. Відварила стару картоплю в мундирі й сіла їсти з чоловіком. А тоді подумала, що так далі не може бути.
Вже за місяць я поїхала до подруги в Німеччину. Вона знайшла мені там роботу. Працювала на фабриці, жила в гуртожитку. Важко, але нічого. Не встигла першу зарплату отримати, як мені подзвонила донька.
– Мамо, треба дітей до школи збирати. Ти ж допоможеш!
– Ні, доню, не можу. Тепер вже ви самі.
– Що ж ти з грошима робитимеш?
– Збиратиму, аби більше у вас ніколи не просити.
Донька образилась. Та я твердо вирішила ні копійки не дам нікому, навіть чоловікові. Ба більше, подумую чоловіка покинути. Набридло мені його утримувати. Скажіть, правильно це чи ні? Як гадаєте?